Перше грудня на порозі. Не лише перший день зими. Хоч хтось, либонь, і не зверне уваги у плині рутинних буднів. Надто без жодної помітки у календарі, що це таки не звичайний, не буденний день в історії держави, українського народу.

 Може, й призабули, що двадцять років тому в цей день переважним числом, а точніше 90 відсотками своїх громадян УкраїнА проголосувала за незалежність. Ми -- сучасники, свідки цієї доленосної події. Тому за плином достатнього часу маємо вже відповісти кожен, бодай собі, на єдине питання: що значить для нас 1 грудня.

 Безперечно, поза різноголосими оцінками -- це визнаЧний день, який об’єднав Україну, наш народ, який, зрештою, в тогочасі й не міг зробити іншого вибору з огляду на події в російській столиці. Акт проголошення незалежності України підтримали тоді молодь і літні люди, націонал-патріоти і до кОренів радянські -- в одностайності найкращих помислів, весняних надій в Україну майбутнього тоді уперше за всю історію держави нам випало вирішувати свою долю -- мирно, без сусідів і заморських друзів. Хіба могли засумніватися бодай на йоту в змісті численних рухівських агіток, які переконували, що Україна -- лідер серед усіх пострадянських республік, а за економічним розвитком, вважай, -- Італія. І хоч зовсім швидко переконалися, що це була не зовсім правда, та гордість досягнутим у минулому все ж переважувала оману й, навіть, підтримувала в оптимізмі, коли розпочався безпрецедентний дерибан набутого кров’ю і потом за десятиріччя радянської влади народного багатства. Розпочавшись, здається, досить з примітивного галасу: «Хто з’їв мою ковбасу?», до речі, в нашому Чернігові, затим носівського майдану, всі згодом промовчали від найвіддаленіших висілків у Карпатах до Хутора Михайлівського на сході, і в такій же мірі -- від крайніх північних околиць України -- Волині, Житомирщини, рідної Чернігівщини до найпівденніших на Одещині, в Криму, Запорізьких і Донецьких краях, коли зникали заводи, шахти, пароплавство й численні санаторії, помирали в своїй заможності державна, кооперативна, колективна власності. Що говорити, в небуття пішов один із найпотужніших у світі військово-промислових комплексів і заодно могуть держави.

 Нам цього наперед ніхто не сказав. І, може, й добре, навіть, не передбачали, що опинимось зовсім в іншому світі, дикому капіталізмі, прикрашеному ринковою економікою, але незалежні, вільні… На скільки? Ми ще наразі й не збагнули, святкуючи вже двадцять літ цю велику й святу перемогу, переживши низку виборів з багатообіцяючими перспективами, навіть, Майдан, який, було, поставили зрідні революції.

 Та тільки тепер, вибравши своїм Президентом Віктора Януковича, починаємо розуміти, що його пришестя затрималося, вважай, на піввіку нашої незалежності. Іншою була б уже історія й Україна, іншими були б усі ми й у нашій аграрній глибинці, не менш потерпілій від недолугих реформ, ніж загалом уся держава від Чорнобильського лиха.

 Та зупинимось в емоціях в переддень річниці події, яка багато змінила в нашому житті, наблизивши до віковічної мрії прагнення не одного покоління. Багатоколірне, як веселка, це перше грудня, хай не червона дата в українському календарі, навіть, без жодної згадки, що цей день змінив життя п’ятдесятимільйонного народу України, держави, яку ще й донині сповна не пізнали в світі, як незалежну. Може, варто й задуматися на цьому рубежі, проаналізувавши уроки двадцятиріччя, що минуло, й підтримавши нарешті самих себе в одвічних і першогрудневих сподіваннях 1991 року.

О. НЕСТЕРЕНКО.