Любимо травень усі. І як його не любити у щедрому віці весняної краси? Квітковому розмаї, який приростає цвітом щодень, непогамовній радості птаства і зела, милим зору і слуху, надто – серцю. Йому, як зцілюючим подорожником від утоми буднів і ці весняні чари й приваби, миттєвості радості. Вони, на жаль, теж минають, притьмом поспішаючи у літо й залишаючи на спомин тільки дороге, хвилююче, зворушливе.
 9 травня -- з цього ряду днів наймолодшого, проте найдорослішого з весняних місяців, який вкотре додав і щемливих та радісних почуттів, і напруги в думках. Так їх мало залишилось в святковій колоні Носівки, зовсім одиниці у селах району – останніх з воїнів останньої війни. Залишають навік рідне й дороге на землі, у світі уже й ті, хто відбудовував, піднімав з руїн і попелу свій край. І наразі, коли вже завтра так же перейде поріг літа для мого покоління, якому трагічні сторінки війни дійшли тільки в книгах і кінофільмах, зі спогадів дідів і батьків, сакраментальне питання, як небо нависає над нами: Чи пам’ятатимуть нас? За що нас шануватимуть, прострілених на чужій землі, війна на якій виявилась згодом не визнаною офіційно і коментована досить суперечливо в нових ідеологічних підходах, усіх обпалених донесхочу чорнобильським лихом, проте розділених пільгами, які справжнім ліквідаторам уже не потрібні. Поставлених на коліна недолугими реформами, розчарованими від нездійснених мрій, нереалізованих декларацій, лозунгів, проголошених прав?!
 Може, все й не так, як болить, як думається загострено в ці дні, бо в кожному все-таки зберігаються маленькі-великі острівці для особистої радості, відчуття ліктя, піклування рідних, близьких, друзів і особистих необхідності та обов’язку жити для них, усвідомлення, що не належимо до числа байдужих і живемо з доброю пам’яттю, відкритим серцем, чистими помислами і вчинками, за які не соромно ні собі, ні рідним, а за великим рахунком – і Україні.
 Саме про неї, великомученицю й святу, думається вкотре на порозі великого дня в календарі нашого народу, в якому одвічно поселився поверненням на Батьківщину живий дух першого з перших видатних українців – Тараса Григоровича Шевченка. Не тілом тлінним, а саме духом, великий Кобзар, „настраждавшись, намучившись” не може, напевне, заспокоїтись й тепер, здавалось, „в сім’ї вольній новій” – „на нашій славній Україні, На нашій – не своїй землі”.
 Низка пророчих Тарасових строф приходить на пам’ять, за які його 47-річне життя було за каторгу Поету. Залишився він сучасником для багатьох поколінь і несучасним став наразі в своїй неприязні до панського хамства, егоїзму можновладців, яким чужі болі „малих рабів отих німих”. І лицемірства лжепатріотів, котрі вже сьогодні бояться Тарасового слова навіть у хрестоматіях для школярів.
 Під знаком травня і день Миколи. Стають на спомин неспокійні, невтомні патріоти нашого краю Микола Васильович Рудь, Микола Олександрович Сірик, інші добротворці, які лиш духом залишаються поруч, і сущі, котрі заодно й тепер у буднях і святах живуть із доброю пам’яттю, у справах для людей. Доти й живемо, доки ми пам’ятаємо і нас пам’ятають.
О. НЕСТЕРЕНКО.