Тиждень

    Протягом багатьох десятиліть день 1 Травня вирував багатолюдними демонстраціями, лунав піснями, світився щедрою радістю на обличчях людей. Влада таки була причетна до цих "струнних колон", які в маленьких селах і великих містах закликали до єднання всіх пролетарів, заявляли про бажання жити в мирі, достатку й із натхненням у праці.
    Переглядаю архівні знімки двадцятирічної давності, святкові колони трудових колективів і не гасла, портрети вождів, інша неодмінна атрибутика при цьому ностальгічно повертає в минуле, як чітка організованість і непідроблених почуттів і, якщо хочете, одностайність колон і трибуни...
Подумалось, даремно влада на організаційному рівні відмовилися від свята, лозунги якого „Мир! Труд! Травень!” привабливі і зрозумілі навіть дітям, зовсім позбавлені змісту нинішніх політичних протистоянь на владному олімпі й могли б сприяти злагоді в суспільстві, додати міці державі, але під одним, українським прапором.
 Очевидно, цього найближчим часом не буде не тільки тому, що в новій Україні повністю проігноровано спадкоємність традицій, творчий підхід до їх використання, говорячи словами класиками, із купіллю вихлюпнули й дитя, а тому, що влада просто боїться свого народу. А чому б не вислухати з уст організованих особисто учасників демонстрації про їх наболіле. Хай би почули водночас голос своїх працівників нинішні роботодавці, які зачасту не переймаються соціальними проблемами трудящих. Профспілки в тіні, переважним числом політичні партії з народом лише перед виборами. Здається, байдужими до своєї долі стали всі з верств, хто живе лише за рахунок своєї праці. А таких переважним числом більшість. Дорого коштує суспільству саме їх байдужість апатія і терпіння жити в умовному Мирі, в Травні, позбавленому демократичного голосу, з Працею, якої на всіх не вистачає й надто-без Достатку.
    Ви б знали, як світились добрими надіями очі в робітниць, які розпочали свою першу робітничу зміну в щойно відродженому швейному підприємстві "Форм-стиль". Допоки це дещо більше трьох десятків робочих місць. І в глибині душі співпереживаю із сотнями носівських цукроварів, які втратили роботу, багатьма іншими, що продають свою робочу силу за межами району й навіть держави. Світова криза і внутрішні проблеми боляче вдарили по соціальному становищу й душах багатьох українців. І хто від усієї душі хоче працювати, і тих, хто з кожним роком і днем розучується до небажання бути корисним суспільству і собі, своїй родині.
    Огляньмось на вже втрачене і те, що втрачаємо з цінностями, які живили творення матеріальних благ-прямої дороги до нереалізованого права мільйонів людей жити по-людськи, бути заможними. Хто заперечить, що наразі в календарного Першотравня обличчя не трудящої людини! Й тому я солідарний насамперед з ним, милуючись красою весни, пишаючись трудівничими успіхами земляків і навіть не в святковій колоні, а на городі чи на "маївці" з друзями почуваюсь не самотнім, а заодно і пліч-о-пліч з усіма, хто прагне бути щасливим в Україні ХХІ століття.
      О.НЕСТЕРЕНКО

      «Носівські вісті» №18(9086)