Квітень 1986 року... Ця дата, здається, і через десятиліття змушуватиме так само полинно стискатися серця від болю і при найменшій згадці про Чорнобиль, непрохано котитиметься сльоза у людей, які у повній весні свого життя пережили неоголошену війну, пройшовши фронт невидимого ворога, який косив і нині продовжує свою лиху справу, забираючи здоров’я і життя у людей, що волею долі чи власного бажання обрали тоді свій шлях молодого життя, ставши біля витоків будівництва атомної станції і народження красивого міста майбутнього-Прип’яті. Кажу це без пафосу, бо всі, з ким доводилося спілкуватися, із захопленням і водночас із болем згадували красиве місто, де оселялися, з’їжджаючи звідусіль, молоді люди і сім’ї. Тут скоро отримували житло, мали стабільну і пристойну заробітну плату, тут була розвинена інфраструктура. Все є і все поруч, зручно, доступно, цікаво і стабільно, з впевненістю у завтрашній день. Прип’ять для багатьох сотень тисяч наших земляків стала справді містом мрій і щасливого майбутнього.

Саме тут у весняній заметілі вишень та абрикосів, настояній на трояндовому ароматі клумб, під такими ж молодими і стрункими липками та берізками народжувалося красиве і щасливе кохання людей, які приїздили сюди з різних куточків Радянського Союзу і знаходили все для повноцінного, змістовного і щасливого життя. Така собі маленька українська Греція, де було все, де навіть у найважчі часи дефіциту, ніхто його не відчував, а на дитячих майданчиках було рясно від дитячого сміху і щебету...

Слухаючи оповідки про Прип’ять ось уже впродовж багатьох років з вуст людей, для яких це не просто спогад, а частина життя, чогось раптом спало на думку, що ось така благодать була приречена. Бо це місто без перебільшення багато хто справді вважав раєм на землі. Тільки ось хто міг лише припустити, що колись цей рай стане пеклом для всіх його обивателів, зламавши долі цілого покоління, зірвавши людей з обжитих, затишних місць у невідомість, багаторічні митарства, часом приниження вже за те, що на тобі тавро: чорнобилець. Звісно, так не у всіх, але частина і не мала не змогла пережити такий поворот долі, а невизначеність, черствість і проста байдужість до їхніх проблем привели людей до прірви: хтось, зламавшись, шукав чи й нині виглядає рішення проблем у чарці. Нехай мене вибачать всі, хто причетний до Чорнобиля, але, на жаль, стрес, пережитий 23 роки тому, не минув даром і такі приклади зустрічаються досить часто. Перші роки шукали виправдання, а тепер шукають вихід. Одних просто хвороба склала, інші опускаються за людську межу, треті, спродують у містах квартири, колись отримані, до речі, взамін чорнобильських і оселяються у невеличких містах та селах, як наше Під гайне, наприклад. Це дійсно так. І тому встократ боляче за всіх, для кого події 1986-го, які, до речі, також відбувалися у світлі Великодньо-передтравневі дні, були не просто чорною сторінкою новітньої історії країни, свідком якої є ні ми, а справді реквіємом їхнього щасливого, молодого життя.

Бо послухати розповідь, як все було, це на кшталт спогадів ветеранів, справжніх, які стояли на смерть, які й дотепер носять осколки у своєму тілі, які виносили з вогню поранених товаришів-це звичайно, сколихне свідомість, змусить по-іншому подивитися на речі і людей, але як усе це можна пережити, коли лише від розповідей -- мороз за спиною.

Господи, за що таким немилосердним може бути життя і де можна відшукати в собі сили, щоб вистояти і перебороти у собі стільки випробувань, які навіть уявити страшно, тим більше, що відбувалися вони не в 33-му голодному чи роки війни, а ось зовсім недавно і давно: трохи більше двох десятиліть тому...

Життя родини Свірщевських -- яскравий тому приклад. Маючи все: дружну родину, двох синів, гарну простору трикімнатну квартиру, роботу, друзів, молодість і здоров’я, за кілька годин вони втратили все, окрім один одного.

 Світлана Миколаївна не може без сліз згадувати події 23-річної давності, бо в серці вони, мабуть, лишили тяжкі незагойні карби.

-- ЩО відбувалися якісь проблеми на ЧАЕС, було зрозуміло ще 25 квітня. Діти прийшли зі школи, а вулицями оголошували, щоб нікуди не виходили, позакривали кватирки, буде дезінфекція. Звісно, живучи поряд з атомною станцією, чоловік її не лише будував, а й працював з першого дня, ми розуміли: трапилося щось серйозне. Проте масштаб катастрофи уявити навіть не могли. Адже не один раз за 18 років життя у Прип’яті спостерігали, як час від часу спалахує реактор. Пояснення давали прості і зрозумілі: від перегріву йдуть викиди, але які вони, знало дуже вузьке коло спеціалістів. Проте, коли збиралися будувати неподалік завод з виробництва дозиметрів -- швидко і без особливих пояснень полишили цей намір.

Звісно, тепер стає зрозуміло багато речей. І те, що, вважай, за кілька років мирний атом, створений людиною, почав доводити їй же, що він може бути некерований. Дотримуючись всіх показників, четвертий блок раптом почав перегріватися, випускаючи свій радіоактивний пар просто у повітря. Це замовчувалося, бо якимось чином вдавалося його охолодити. І єдиним видимим підтвердженням несправності була варена (від високої температури води) в річці риба. А спеціалісти, які "вдало боролися з несправностями", отримували серйозні премії, певно і за мовчання також. Тільки ось мирний атом таки виніс вирок людині, довівши їй своє верховенство. І 26 квітня стало апогеєм його перемоги. На жаль, занадто дорогою ціною обійшлося будівництво енергозберігаючої станції Україні і передусім жителям того красивого міста молодості і троянд, які стали квітами пам’яті і невимовного болю для сотень тисяч земляків, у яких доля має дві дороги: до і після Чорнобиля.

У РОДИНІ Свірщевських лише почали звикати до поповнення: у першокласника Руслана народився братик Олексійко. У квітні йому виповнилося лише три місяці. Георгій Михайлович був людиною зайнятою. Працював у автоколоні на ЧАЕС.У нього буле особливе завдання: на спеціалізованому автомобілі привозити ампули для зарядки реактора. Шлях до Ленінграда чи Харкова -- не близький, тому всі турботи про своїх хлопчаків були на мамі. Але вона особливо не хвилювалася: чоловік справжній ас за кермом, а поруч сусіди -- друзі, які завжди допоможуть. Власне, всі господині, чекаючи своїх чоловіків чи рідних на травневі свята, готувалися, закупили продукти: традиція відзначати "маївки" -- обов’язково дотримувалася. Георгій Михайлович тільки повернувся, як добре, що вся сім’я разом. Це було не дуже часто, тому вони раділи кожній годині, проведеній разом.

І раптом, як грім серед ясного неба-евакуація. Розум відмовлявся сприйняти, а серце відчувало, що це не обмежиться трьома днями, про які твердили організатори. Світлану охопила істерика, пропало молоко. Куди ж вона поїде з такою крихіткою. Її заспокоювали, це лише три дні. Важко згадувати, як збиралась. Все необхідне склала в нову дитячу коляску і спустилися до під’їзду. Міліція, що перевіряла документи і речі, коляску взяти не дозволили. Весь час на руках, Олексійко здавався їй дуже важким, а ще ж треба було чимось годувати дитину. Їхала страшна автоколона з безкінечною кількістю автобусів, звезених сюди звідусіль. Їхали на три дні, навіть не здогадуючись, що назавжди, їхали у невідомість без нічого, навіть без надії...

Зупинка їхнього автобуса була у селі Поліське на Київщині. Тут почали розселяти чорнобильців. Місцеві жителі через брак інформації, жахалися незваних гостей. Лише одиниці добровільно згоджувалися дати пристанище потерпілим. Тоді їх попередили, мовляв, якщо не берете у хату, звільняйте житло. Свірщевським пощастило: їх прихистила добра одинока жіночка. Три дні вони там пробули: а далі сказали роз’їжджайтесь по рідні. Люди не мали ні грошей, ні зв’язку, ні інформації, чого чекати завтра. Єдине, що запропонували відповідальні особи-організувати транспорт до Києва. Свірщевські рушили. У Носівці жила Світланина мама, а в Києві -- тітка, якось буде. Оселя у мами -- невеличка, зате не в чужих людей, якось жили, чекаючи обіцяної компенсації передусім житла. І за якийсь час її отримали: трикімнатну квартиру у Жовтих Водах.

-- Думали, пощастило нам, їдемо до мінеральних вод, вважай санаторій, а прибули на уранові шахти -- ще гірше, ніж Чорнобиль, Здоров’я зовсім стало нікудишнім. Далося взнаки все.

 Втім вони працювали, старалися зробити своє житло так само затишним. Георгій Михайлович -- шоферував, а Світлана Миколаївна працювала у дитсадку. Жили, знову мало-помалу почали наводити лад, будувати плани і сподіватися, що проблеми зі здоров"ям-це тимчасово. А вони не минали, а ще ускладнювалися, жили вважай лише з ліками. І тоді на сімейній раді прийняли рішення: їхати на батьківщину Світлани.

ЗАВЕРНУВШИ на тиху вулицю Комарова у Ставку, де нині проживають Свірщевські, склалося враження, що люди тут живуть все життя: всюди порядок, нова огорожа, город і невеличкий сад. В оселі теж -- просто і зі смаком, на вікнах багато квітів.

-- Планів чимало, тільки от здоров’я нема, -- і російською і українською водночас говорить Георгій Михайлович. -- Він родом зі Смоленщини, але рідна мова йому ближча. -- Нічого, ще все ……………. Он ………….. замінили, газ провели, хлопці стелю підбили та поклеїли, брат Світланин подарував красиві карнизи. Словом, знову все спочатку. Але ж все це вони встигли всього за три роки, з часу, як продавши за безцінь у Жовтих Водах квартиру, придбали хату у Ставку. У Носівці нічого підходящого не підібрали по своїх грошах. Однак вони задоволені цим вибором, а головне і повітря тут чистіше, дихається легше. Словом, тут вже залишаться назавжди.

 Все у них добре. Ці люди, пройшовши такий непростий шлях випробувань, зберегли найголовніше: свою родину, один одного, не зламались, ставши прикладом для своїх дітей у вчинках, судженнях, рішеннях. Звичайні, прості люди, яких тисячі поповнювали списки потерпілих, переселенців у той далекий і водночас близький квітень 1986-го. Однак саме завдячуючи своїй силі духу, прагненню бути разом і жити заради майбутнього перебороли все, переконавши, що почати з початку своє життя ніколи не пізно, навіть, якщо за плечима -- багато років, важкі спомини і роз’ятрене Чорнобилем серце...

Н. КАЛЮЖНА,

с. Ставок,

«Носівські вісті» №17(9085)