Ніщо не вічне. І ми -- теж. Проте саме людині дається найбільший шанс-життя, впродовж якого вона має можливість увіковічнити себе своїми справами.

 Кожен з нас використовує його на свій розсуд, однак, обравши по життю дорогу доброчинства і небайдужості, маємо більше шансів розраховувати на таке ж ставлення і до себе.

Можливостей, так би мовити, проявити себе випадає чимало. І тут вже кожному треба відшукати своє: найближче до душі і найважливіше для самоствердження, справу, що сприяє гармонії з самим собою і з оточуючими.

Певно, мало хто у місті та і в районі не знає Володимира Дикого -- людину неординарну і цікаву. Не менш толерантну і мудру. Зрештою, його нинішня посада-голова районного суду-до цього зобов’язує. А з-поміж усіх чеснот цього чоловіка неодмінною є його небайдужість і завжди господарський підхід до справи.

 За понад двадцятирічний проміжок свого життя на Носівщині, Володимир Михайлович зробив справді багато. Зрозуміло, що така людина не могла бути не помічена у суспільстві. І неодмінно відповідальні посади-прокурора, голови районної ради, а тепер і голови суду доручали йому. У кожному колективі, сумлінно виконуючи свої обов’язки, він старався зробити добру справу для людей і міста. Не заради похвали чи винагород: просто потреба у добротворенні і бажанні залишити по собі добру згадку -- його життєва потреба, бо він -- з когорти будівничих, з тих, що живуть не одними днем, не забуваючи про вічні істини, моральні засади.

 Працюючи у прокуратурі -- за його організації було змуровано огорожу, яка й тепер, як нова, а разом з тодішнім головою адміністрації О.І. Комарем, В.М. Дикий, як голова районної ради втілили в життя ідею про створення у Мрині будинку ветерана. Не так давно колектив Носівського районного суду перемістився в нове просторе приміщення-колишнього райвійськкомату, але переваги такого сусідства відчули відразу, передусім жителі сусідніх вулиць. Вважай, вщент розбита дорога по вулиці Суворова, дякуючи Володимиру Михайловичу, була повністю замінена. Використовуючи свої вміння переконувати, він просив, оббиваючи пороги районні і обласні, домовлявся, але скоро після новосілля суду всі пішли і поїхали новою дорогою. А перед тим була ще одна-по вулиці Пархоменка, де ініціатором був знову ж таки Дикий.

 І власним прикладом, і з виховною метою, оскільки колектив суду постійно "молодіє", Володимир Михайлович привчає, переконана, і всіх нас бачити речі очевидні, проте, зачасту закинуті всіма. А й справді, хіба буває міра у добра, чи межа байдужості, і чи варто тоді взагалі жити, коли лишатися осторонь найголовнішого, коли забувати про вдячність, про повагу до батьків і до їхньої пам’яті.

 У ці передвеликодні весняні дні ці почуття загострюються у всіх, надто, коли дорогі, рідні люди не поряд, а лише у серці терпким спомином і з усмішкою на родинних світлинах. У Володимира Михайловича батьки також за межею. Батько -- на рідній Борзнянщині, а мама тут, у Носівці. І він, як вдячний син за подароване життя і виховання, з великим почуттям поваги до своїх рідних, опікується зовнішнім виглядом кладовища, де є стежка-рідна і щемка.

Може саме йшовши нею до рідного горбочка, а може, згадуючи трьохсотрічні липи біля своєї школи на Борзнянщині, які й тепер гріють душу, у Володимира Михайловича народилась ідея посадити липову алею вздовж кладовища.

 Півтора десятка років тому він так само як і нині, тільки іншим складом посадили п’ятдесят липок. Схопилися рости всі, але до сьогодні збереглося лише до десятка. Разом з тим, колектив суду одержав дозвіл на розріждення кладовища від сухостою та проблемних дерев, заростей. І, вважай, завдяки цьому судовики вирішували відразу дві проблеми: облагороджували кладовище і опалювали приміщення суду.

 Цього року Володимир Михайлович разом з колегами, навіть змінивши адресу суду, ностальгічно прийшли саме сюди проводити громадську толоку. Завезли для посадки п’ятдесят липок.

 З любов’ю, з надією, що за кілька років зазеленіє красива алея, навіюючи спокій і роздуми біля порогу вічності, сподіваються і голова суду, і його молоді колеги, які завжди відгукуються конкретними справами на ідеї свого керівника. Наступного року оберуть для благоустрою сусіднє з колишньою меблевою фабрикою кладовище.

Власне, спілкуючись з Володимиром Михайловичем неоднораз, вкотре переконалась, що його життєва позиція не лише будівничого, а й справжнього чоловіка з тими неодмінними характеристиками: збудувати дім, виростити дітей, посадить сад. Він встиг у цьому житті досягти набагато більше за цей мінімум, використавши сповна шанс бути на цій землі Людиною. Людиною, що славиться передусім ділами, яких ще так багато у задумах і мріях цього чоловіка, де об’єднуючим началом залишається доброта, вдячність і прагнення бути корисним у цьому житті людям.

Н. КАЛЮЖНА.

Носівські вісті №15(9083)