Пам’ятаєте одну з крилатих фраз зі свого часу популярного кінофільму "Москва сльозам не вірить": "Хочеш бути дружиною генерала -- вийди заміж за лейтенанта, та помадруй з ним по частинах та гарнізонах". Наталя Володимирівна Бідненко хоч і пішла заміж за лейтенанта, проте генеральшею не стала -- її чоловік вийшов у відставку у військовому званні полковника. А ось по частинах та гарнізонах їй довелося поїздити немало. Адже у послужному списку Анатолія Миколайовича свого часу були й Забайкальський та Прикарпатський військові округи, і навчання у Московській військовій академії імені Фрунзе, доводилося нести службу у військах національної гвардії та в антитерористичному центрі при СБУ. Втім, є у військовій біографії А.М. Бідненка період, якого Наталія Володимирівна якщо й торкнулася, то хіба що опосередковано -- в якості нареченої цілий рік вона тоді отримувала від коханого листи, зворотньою адресою якого значився Туркестанський військовий округ. А по суті -- Афганістан. Саме туди його, молодого неопереного лейтенанта, нещодавнього випускника Ленінградського загальновійськового командного училища, який тільки-тільки встиг пройти своє перше хрещення в Південній групі військ в Угорщині, направили командиром окремої розвідувальної роти, яка підпорядковувалася штабу сорокової армії. Й хоч місцем їхньої дислокації вважався Кабул, мабуть, знайдеться небагато закутків у цій загубленій Богом та людьми середньоазіатській державі, де б не довелося побувати нашим розвідникам...

 Загалом же згадувати про свої афганські будні Анатолій Миколайович не любить. Принаймні, у їхній родині на цю тему вже з перших днів подружнього життя було накладено суворе табу. Хіба що під час своїх тепер вже нечастих зустрічей з однокурсниками по училищу, академії чи в колі друзів-афганців під звуки гітари часом згадують пережите. Втім, навіть з цих небагатьох уламків афганського життя Наталя добре розуміє, як нелегко Анатолію там було та якою рідною та близькою була для нього кожна її чергова звісточка з Союзу. А щоб самому розповідати? Навіщо? Зазвичай колишній військовий розвідник обмежується словами, що радянські ж воїни просто виконували там свій прямий обов’язок... Утім, найкрасномовнішим свідченням його військових заслуг є те, що за два роки служби жодного з підпорядкованих безпосередньо йому двадцяти п"яти розвідників -- воїнів строкової служби -- командиру не довелося відправляти додому в сумнозвісному "чорному тюльпані". А ось бойових операцій на "афганському" рахунку А.М. Бідненка близько сімдесяти. Батьківщина належно оцінила військову доблесть командира розвідників, нагородивши його двома орденами Червоної Зірки. Втім, друга нагорода наздогнала свого героя вже в Монголії...

 Вийшовши у відставку, молодий полковник якийсь час просто відпочивав, насолоджуючись тим, що нарешті і в нього з’явилися справжні вихідні і вже не потрібно буде щоранку вчитуватися у тривожні оперативні зведення, а вдома не будуть здригатися від кожного телефонного чи дверного дзвінка, який будь-якої хвилини доби може викликати на завдання. А потім одного разу Анатолій Миколайович зрозумів, що усього цього неспокою йому якраз і бракує, що більше, ніж від роботи, він втомився від бездіяльності. Не допомагали навіть прогулянки розлогими червонопартизанськими полями, не тішили інші мальовничі краєвиди його малої батьківщини, які так часто снилися в далекій стороні й куди стільки разів мріяв повернутися після відставки. На допомогу, як і завжди, прийшла дружина, порадивши спробувати підприємницького хліба. Причому в буквальному сенсі цього слова. Дипломований технолог хлібопекарського виробництва, Наталія Володимирівна навіть у далеких гарнізонах ніколи не залишалася без роботи. Асортимент виробів у солдатських пекарнях, щоправда, був неширокий, а їй так хотілося запровадити всі свої знання та вміння на практиці. Отож і запропонувала чоловікові взяти в батьківському селі порожнє приміщення старої лазні та переобладнати його на мініпекарню. Хоч і довелося в кредити залізти, зате зараз мають свій невеличкий бізнес. Він у них ще зовсім молодий -- нинішнього листопада виповнився лише один рік. Не знаю, як щодо прибутків, а ось те, що задоволення він приносить Бідненкам неабияке -- це очевидно. Особливо Наталії Володимирівні, котра нарешті змогла запровадити усі свої набуті знання на практиці. Зараз вона (причому одна) випікає дуже смачні (самі в цьому переконалися) булочки, рогалики, плюшки та іншу здобу десяти найменувань, котрі затим Анатолій Миколайович розвозить по навколишніх магазинах. Втім, з їхньою випічкою знайомі вже і в Козельці, Бобровиці, Кобижчі, багатьох селах степової зони нашого району. Повісивши свій полковницький китель у шафу столичної квартири та сівши за кермо новенької "Газельки" Анатолій Миколайович тепер же не лише заново знайомиться з дорогами свого дитинства, географією району та його мешканцями, а й займається потрібною родині справою. Причому робить це з неабияким ентузіазмом, відчуваючи себе потрібним та знаючи, що поряд з ним завжди є надійний тил -- його родина...

Катерина ГАВРИШ.

           №6 (9074) 7 січня 2009 р.