Юрій Валентинович Кліща-з того покоління, якому  випало проходити строкову службу в Афганістані.  Він з тих, хто потрапив у ту страшну і безглузду десятирічку війни на далеких і чужих українцям землях. І до цього часу не зрозуміло, кому, крім політиків , потрібна  була  була та "м"ясорубка", де  нас ніхто не чекав, де гинули і калічились наші кращі хлопці. Не легше, за  словами очевидців, жилося і звичайним афганцям, які народжувалися і  виростали в країні бескінечної війни. Служити в Афгані-це був вирок, це був екзамен на мужність і на удачу. Всі, хто повернувся з того пекла-щасливчики долі. Хоча, по-різному тепер трактується все, та й повернення у кожного своє...

     Хвилювалися більше батьки, а хлопців захоплював адреналін  юначого максималізму, де не було місця страху.   Проте, якщо  більшість таки  чекали  повісток з острахом перед невідомістю сподіваючись, що  не потраплять у "гарячу" точку, романтик Юрій, залюблений у  військову техніку і ще зовсім недалекий від дитячих воєн з сусідськими хлопчаками, із захопленням дивився  короткі репортажі про воїнів- інтернаціоналістів,  які самовіддано виконували свій обов"язок, рятуючи знедолений афганський народ. Найбільше його цікавила справжня війна. От би взяти до рук справжню зброю...

--  Моє серце відразу відчуло тривогу, як син  отримав повістку ,-- каже  мати, Любов Миколаївна.-Я була впевнена, що мого заберуть тільки туди. Він високий, статний, туди  тільки таких брали, демонструючи, яка в нас армія.  І хоч прямо ніхто не говорив, ми відчували, що місцем служби сина буде Афганістан. Я не можу передати ті відчуття. Маю двох синів, і в жодного не була ні на присязі,  не дочекалась у відпустку. Старший Олег тільки повернувся з армії(проходив службу у Німеччині), тільки наче оговталися, тільки милувалися ними,  а серце відчувало...- голос жінки переходить аж на хрип, сповнений невимовного болю і жалю. А її лице, здавалось, здригалось  від схлипувань,  тільки сліз уже не було.

-- Мабуть така доля в мого сина чи така минута була гірка. За ним відразу йшов сусідський хлопець йшов—оминуло горе дитину, слава Богу.

 Кліщі були звичайними робітниками, тому  "коротких" шляхів не шукали, та й не було навіть у сім"ї розмов про те, щоб не служити. Тоді інший  був світогляд у батьків і  дітей. Справили з батьком проводи і... чекали. Листи надходили, вони відправляли посилки і рахували дні до кінця служби.

  Юра потрапив  у прикордронні  війська. Після проходження підготовки, він потрапив в ущелину Мамуль. Спочатку охороняли вхід, але скоро рядовий Кліща  був призначений  виконувати обов”язки єфрейтора. Завдання були різні, проте кожне з них—відповідальне і ризиковане,  уже хоча б тому, що по той бік барикад були воїни ще  в материнському  лоні, які не мали рис, притаманних нашим дітям. Зовсім інша земля,народ, традиції, все було оповите жорстокістю і кровопролиттям. І про яку там адаптацію можна говорити...

     Про службу переповідати Юрій Валентинович може багато, бо  за 20 місяців зовсім іншого і чужого для нього життя чимало назбиралося епізодів, чи не кожен з яких—карбами на серці. За той час він устиг подорослішати і оцінити справжню вартість життя. Бо там, на справжній війні,  загубилася назавжди його романтика, а беручи до рук зброю, спрацьовував інстинкт самозбереження.  Йому щастило, а одного разу їхавши на БТРі у місто разом з командиром застави, підірвався на міні.

  Відчувається, як хвилюється, перегортаючи у пам”яті сторінки свого життя.  Хоча тепер через двадцять два роки неймовірними  силою та материнською любов”ю вдалося трохи втихомирити його біль, з кожним новим спомином, він відгукується десь у його пам”яті і серці. Наче зараз  перед очима  чорний від гарі офіцер,  тримаючись за голову, кричав.

  Спочатку, він не відчував особливих змін. Але з поверненням додому, з”ясувалось, що контузія  зачепила важливі органи, передусім—нервову систему. Найгірше для батьків, коли хворіє дитина, якого б вонга віку не була. І ті батьки, які несуть свій хрест щодня і щохвилини борючись за життя, заслуговують на пошануі вдячність.  Любов Миколаївна—з них. Вона присвятила себе своїм дітям, передусім—Юрію.   І ніхто, крім неї та святих ікон не знає, скільки виплакано сліз  - молитов з єдиним проханням підняти на ноги сина. Чоловіки переживають горе по-іншому.  Проте це не означає, що воно від того  для них менше. Ось і  серце Валентина Петровича не витримало, увібравши весь батьківський біль, що вже 9 років  дивиться на своїх рідних з пам”ячника. Здається, він віддав своє життя сину. Бо у житті цієї родини був такий час, коли в одній кімнаті лежав чоловік, а в другій—Юра. А Любов Миколаївна стерегла їх у коридорі,  майже не лягаючи, втративши почуття часу і болю. Жінка лишила роботу, доглядаючи своїх рідних. Старший син Олег мало не щодня навідувався з родиною, ще сусіди. Юрія почали лікувати. І надії потроху почали збуватися,Найголовніше,що він зараз став на ноги, може себе  частково обійти, може поспілкуватися.Втім навіть таке покращення потребує постійної медикаментозної підтримки. Раніше лікування і оздоровлення було безкоштовним. А нині лікувальний центр у Пущі Водиці став для них задорогим. Пенсії інваліда першої групи  вистачає хіба на лікування в домашніх умовах два рази на рік. Тут виручає безвідмовна людина, медсестра-сусідка  Антоніна Іванівна Боженко. До неї звертаються в будь-який час, жодного разу не відмовила. Взагалі, у Кліщів багато друзів, знайомих, які не дають замкнутися у їхньому непростому житті. І це, мабуть одна з основних причин, що вони тримаються, борються за життя, що дістається їм такою дорогою ціною...

Н.КАЛЮЖНА,

            №6 (9074) 7 січня 2009 р.