Снігу намело нинішньої зими – не встигаєш відгрібати. Якби не дочка Людмила та не зять, що зі столиці переїхали до неї у Мрин жити, чи ж могла б вона, 80-літня жінка, до сусідки придибати через замети? А хочеться з кимось про життя-буття поговорити. Особливо зараз, коли свічечка життя вже догоряє, а за плечима – клопотів тих у радощах земних і горі – хоч відбавляй.

 Для Катерини Іванівни Прядко цьогорічна зима вже вісімдесята, як вона з’явилася на світ другою дитиною після сестрички Наталі, на чотири роки старшої.

 Кажуть, до людей похилого віку найчастіше у спогади приходить дитинство. Щасливий, кому згадується воно безтурботним і веселим, хай навіть здебільшого у праці та буднях, лише б у колі сім’ї, де є батько і мама. Там дитина почувається дитиною: її пестять, оберігають, чомусь навчають.

 У маленької Катрусі всього цього не було. У півтора року залишилася без матері, а чужа жінка, яку невдовзі привів до хати батько, виявилася злою мачухою. Тому на худенькі плечі дівчаток ліг непосильний тягар рабства. Катруся, як тільки трохи піднялася на ніжки, цілісінький день у роботі: пасла худобу, рвала зілля для свиней, жала серпом траву, заготовляючи сіно. Та тоді ще був живий батько, і він, як міг, жалів донечок. А коли Катрусі виповнилося десять років, його не стало. Отоді й почалося для дівчаток справжнє рабство. Прокидалися о четвертій ранку, у великих шкарбунах на босу ногу Катруся поспішала до скирти по солому. А снігу – по пояс, і вовче виття в самотньому полі.

 Чи була школа в її житті? Важко сказати. Замість зошитів – старі газети, книжок було 1-2 на клас. А ще вдома стільки роботи на загадує мачуха, що навіть Попелюшці було б не під силу. Але школа магнітом манила до себе, бо там, серед подруг, забувалися і лайки, і стусани, та й шматочок хліба сирітці вряди-годи перепаде від тих, хто мав і маму, і тата, і піч теплу, і обід смачний. Подруги зазивали її до себе, так мами їхні хотіли, жаліли сироту.

 Ще гірше стала жити Катруся, як сестра Наталя покинула її і подалася у столицю на заробітки. Отді дівчина по-справжньому відчула пекло і знущання, не раз умивалася і слізьми, і кров’ю, бо важка була рука у мачухи.

 Але заступалися люди. Та ще й рідний дідусь, який згодом став і батьком, і матір’ю, допоміг закінчити школу, вступити до Ніжинського медучилища. Але не довчилася: ні вдягнутися в що, ні їсти з собою взяти, ні, тим більше, грошей у сироти не було.

 Пішла на роботу. Спочатку нянечкою до Мринського дитбудинку, яким завідував, на диво, добрий пан Колодовський, потім – до місцевої лікарні, в дитяче відділення. Дівчині щастило на добрих людей, може, тому, що й сама, спізнавши стільки лиха, не озлобилася на світ, а навпаки загартувала свою волю, зуміла зберегти і примножити зерна любові, засіяні рідними батьками ще в сповиточку.

 А потім у двадцять ти роки зустріла кохання. Павло і Катерина прожили довгий вік у любові і взаємодії. Почали з одної свитки на двох, поволеньки вилізли з бідності, побудували будинок, завели господарство, народили і виховали доньку Людмилу, якій передали красу, терплячість, працелюбність, доброту. Цьому вона навчає й онуків.

 Та біда прийшла несподівано: чотири роки тому не стало Павлуші. Холод самотності поселився в душі Катерини Іванівни і не хоче відпускати не тільки взимку, а й літом. Єдине, що зігріває, - це всесильна любов дітей, онуків, правнучка, який завжди поспішає у Мрин, щоб не було пізно. Бо так любить хлопчина слухати прабабу сині вигадки...

Н. ІСАЄНКО.

с. Мрин.

           №6 (9074) 7 січня 2009 р.