Спека і гори. Гори і спека. Навкруги нікого і нічого. Тільки дорога. Кам’яниста, гаряча від сонця.

 Шини бронетранспортера шурхотять по ній так, що чути далеко-далеко. Звук такий, ніби б’ють у маленькі барабанчики. Правда, його перебиває потужне гудіння двигуна.

 ...Двигун зітхнув полегшено – дорога пішла вниз в долину. В долині помічаємо групу людей.

 -- Що вони роблять? -- запитав мене водій.

 -- Зараз побачимо, -- відповідаю я, зіскочивши з гарячої броні.

 Люди зупинились. Опустили носилки. На носилках – поранений. На руки і ноги накладені бинти, через які проступила кров. Жінка супроводжувала пораненого.

 -Що з ним? – поцікавився я.

 Вона, напевно, зрозуміла мене, але у відповідь нічого сказати не могла. Нас розділяла мова.

 -- Міна, -- показав на землю один із чоловіків, потім підняв голову. -- Там, гори.

 Я все зрозумів.

 І раптом... жінка відкрила обличчя і посміхнулась.

 Я зрозумів, що ніколи більше не буде вона ховати його.

 Хто був на носилках? Брат її, чоловік чи батько? Це не важливо тепер...

 Я вистрибнув на бронетранспортер. Водій мовчав. Мовчав і я.

 Дорога пішла далі й для нас, і для цих людей. Вона в одному напрямку.

 Володимир КУЛЬЧИЦЬКИЙ,

 військовий журналіст.

 №6 (9074) 7 січня 2009 р.