Скажете, банальне питання. А хто не любить своє місто чи село, вулицю, на якій народився... На все життя наймиліша, найхвилюючіша згадка, яка крилатою ластівкою поспішає в дитинство, юність. Повертаємось у спомини, де ми були, здається, найщасливіші, повертаємо у свято... А якщо жили і живемо, не виїжджаючи нікуди, не залишали ніколи рідних місць? Чи не збайдужіли в буднях, не закам’яніли серцем, будучи віч-на-віч повсякдень з тією ю вулицею, провулком, хай навіть не в асфальтівці та яворових шатах, проте єдиних у світі й житті, як родина, дім чи уже й власне подвір’я, де гамірливо і весело від голосів синів і доньок, щебетливих внучат.

 І все ж, питання риторичне, яке щороку в тій чи іншій мірі зависає нерідко без відповіді на традиційних сільських сходах: якщо любимо, якщо патріоти свого краю, то чому?

 Не в квітах воно на обійстях і з вулиці, а в бур’янах, бездоглядний парк, захряс сміттям навіть центр, не говорячи про околиці, задвірки громадських установ?

 А скільки знову за осінь, зиму назбиралось рукотворних смітників у найближчій лісосмузі, на обочинах доріг і навіть досить часто ще й на полях?

 А кажемо, що ми любимо свою землю, свій край. Оглянбмось, в якому стані в’їзни         знак до вашого села. Всього одна-дві зупинки для маршрутних автобусів, але й вони давно обшарпані, недоглянуті. Навіть не кожному сільському кутку, як свого часу в моєму дитинстві, бодай у центрі, чи є у вас, скажімо, скромний сільський стадіончик з футбольним полем, волейбольним майданчиком, облаштовано місце біля ставка чи річки, або для малечі, хай навіть кількох хлоп’ят-дівчаток, споруджено дитяче містечко. Питань і питань у цьому ряді до влади, громади, їх активу з депутатським корпусом, в якому чи не кожен патріот на словах, а не повіркою конкретними справами.

 Час не той, - зауважите. Від органів місцевої влади тільки й чути, що коштів немає. Це так. Але ж багато що можна зробити в селі, нашому місті, не залучаючи зовсім значних коштів, а просто громадською толокою, за підтримки меценатів-керівників місцевих агрофірм і фермерських організацій, підприємців.

 Як про мене, криза в нас не теперішня. Хворіємо таки давно. І діагноз багатьом проблемам один – байдужість, відсутність справжнього патріотизму, почуттів крислатості, патріотизму, на які значно заможнішими були покоління в минулому. Може, помилюсь, але вкотре на цю тему знову зайде мова з трибуни сільських зборів в цьому році – нові й старі смітники, тоді як уже в кількох селах досить просто зняли цю проблему, подбавши про організований вивіз сміття. Немало добрих прикладів і у вирішенні інших проблем, де працюють заодно органи самоврядування,, виконком, депутатський корпус з керівниками агро структур, організацій та установ. Словом і ділом, без оглядок на кризу, яка таки ні до чого, якщо йдеться про елементарне – вийти дружно в день санітарного впорядкування бодай у центрі свого села, відрядити десант з віниками до авто зупинки й не тільки. Якщо ви любите своє село не на трибуні сходу раз у рік, то чи варто бити себе в груди й переконувати в цьому. Краще всіх балачок – робота. Візьміться за віник і щітку, посадіть дерево, розбийте квітник чи завезіть малечі машину піску, де в майбутньому може бути дитячий майданчик... Вас підтримають інші.

 О. НЕСТЕРЕНКО.

№6 (9074) 7 січня 2009 р.