Хтось колись сказав, напевне, невипадково, що мова дана ще й для того, аби приховати те, що думаєш. Можна, наприклад, сказати: не дотримав слова, не виправдав сподівань, надій, втратив пам’ять, мужність, честь, підвів друга, колегу, порушив присягу чи клятву, „поміняв пілотку” або відмовився від своїх переконань, поглядів чи звичок, тобто перестав бути самим собою...
Можна продовжувати й продовжувати вибирати легкі слова, які нібито виправдовують чи не най ганебніший, притаманний лишень людині, вчинок. Йому назва єдина – зрада.
Якось би, либонь, і поза увагою могло це обходити мене і кожного з нас на рівні елементарно побутовому, якби, повернувшись лиш до хрестоматійного поетичного образу відлунювалось у свідомості, що зрадити може рушниця. Але ж вона з холодною душею, могла тільки підвести. Натомість дружина чи кохана таки можуть це зробити... Це настільки стало звичним, що й не дивуємось відвабній статистиці, в якій кількість оформлених громадянських шлюбів навіть меншою половиною перевищує розірвані. Божою заповіддю не перелюбствувати статистика взагалі неспроможна щось стверджувати, хоч світ очевидно вже давно настільки грішний, що й шлюб не вперше - доступний освяченню.
Світ таки міняється не найкраще з цінностями, які донедавна суперечили нашій моралі, ідеологіям, які міцними робили родину, а відтак і державу, об’єднували в почуттях обов’язку, дружби, вірності, любові, пам’яті...
Ця тема, можливо, продовжувала б залишатися на звичаєвому полі, де завдячуючи заможності нашої мови, легко виправдати все найвідважніше в людських вчинках, що на порозі ганьби й навіть за порогом. Якби тільки не в такій мірі, як наразі чорне не перефарбовувалося в біле й навпаки. На видноті у всіх і нерідко стаючи мало не взірцем для суспільства. Приклад у цьому немало, зокрема й – злегковажена, зраджена не раз історична пам’ять. Наперекір здоровому глузду героями стають зрадники, а герої – ворогами.
Все в житті починається з малого, як із зернини – хліб, з безневинного анекдоту, армійської присяги вдруге, третього чи п’ятого партквитка і навіть освяченого другого шлюбу... проростають цинізм, брехня, віровідступництво і зрада...
Сприймаємо життя таким, як воно є. Але ж ми покликані від роду і обов’язку продовжувати удосконалювати світ у найпривабливіших рисах, якими наділив людину і все навколо нас Творець. Природа зберегла і зберігає свою чистоту у плині віків, тисячоліть, хоч значною мірою й вона давно інша. І тільки в тому, що на людську зраду їй вона все частіше відповідає навзаєм.
Зрада ж між людьми прогресує далеко не арифметичним зростанням, що не може не зобов’язувати давно всіх нас, заявлених бути Людьми на цій прекрасній землі, не забити в дзвони тривоги.
Навмисне обходжу приклади, якими аж занадто уже переповнилася епоха історично крутих переломів, де все меншає героїв, убогішає на патріотизм, вірність, ідеали, якими здається людство гордилося завжди. І останні десятиріччя змінили нас до невпізнанності в цих найкращих рисах. І це навіть тоді, коли в загальній масі, здається, привертаємось до святої церкви і Бога. Зраджений його син пробачив найбільший у світі гріх. Та це не значить, що з ним всує маємо жити, миритися і множити його й ми.
О. НЕСТЕРЕНКО
№ 5 (9073) 31 січня 2009 р.
