Перепрошую, дорогі мої одноплеміннки, але ми, далебі, за природою таки заздрісники. Не перестаємо кидати шпильки сусідам, білорусам. Нудно, мовляв, вони живуть, без демократії. Багатше чи культурніше облаштовують свій побут – то не головне. А далека Куба, яка по-материнському вже багато літ оздоровлює наших хлопчиків і дівчаток від постчорнобильських бід, - теж не рідня. Хоч їй давно і дуже нелегко. І як тільки цій мужній, волелюбній країні наша бодай приязнь на видноті у всіх і найперш її недругів була потрібна...

 Не друзі нам стали й росіяни, з якими живемо буквально через межу. Таку вузеньку, що як може тільки на їй уміститися щонайменш неприязнь. Хоч, судячи із взаємин до цього й наразі, складається враження, що ми одне одного варті.

 Можна й далі продовжувати коментувати цю тему нашим публічним ставленням до інших народів, близьких кордонами й далеких, тільки ось власна історія минула і сучасна не додає спокою. Видатний письменник і державник, голова першого українського уряду Володимир Винниченко сказав з приводу, що її не можна читати без брому. І знову, навіть через 90 літ потому, її і новітню сприймати, виявляється, не можна без брому.

 Так і не об’єдналися духом, не стали однодумцями, перейшовши й освятившись багатьма віховими подіями, починаючи із пам’ятного 22 січня 1919 року, відколи Українська Народна і Західно-Українська республіки стали єдиною родиною. І потому було багато чого історично рідного українцям, знову ж таки, від віхового 1939 й опісля, до бурхливих 90-х років, коли в єдиному пориві живого ланцюга об’єднувались Львів і Київ, народжувалась незалежна держава, вирував Майдан... А українці так і не стали єдиною родиною ні в радості перемог, ні монолітними в нових викликах часу, який додає нам все більше прикрощів.

 Здавалось, куди вже важче, ніж тепер, - хоч і криза тільки ще з пригорщею сніговиці за комір та вкотре газові перипетії-супліки із сусідами під Новорічне свято й морози – а ми знову: хто куди в кабінетах і квартирах, хатах і палацах...

 Немає миру, чубляться поміж собою чолові держави, політична еліта у Верховній Раді засіває постійно розбратом у людях, консолідуючи націю тільки в святкових деклараціях. Коли ж запанує дух українства, єдності, який зупинив би в амбіціях і прагненні вивищитись і сусідів, і заокеанських друзів на словах. І тоді нас заповажає Європа, заповажають інші народи й держави, якщо ми станемо, нарешті, єдиними, воістину незалежними ні від кого і в суверенних симпатіях до всіх, хто до нас із відкритим і добрим серцем.

 ...Хрестоматійний анекдот з приводу євреїв і українців у пеклі. Пам’ятаєте, біля нашого казана із смолою жодного наглядача, а у представників землі обітованої, яка довго шукалася і знайшлася чи не знайшлася, - посилена варта...

 Як заповідав нам Кобзар, чужому навчайтесь і свого не цурайтесь, нам би таку єдність, одностайність, однодумство, взаєморозуміння. Натомість доводиться залишатись заздрісниками, так і не опанувавши уроками зі своєї історії, так і не взявшись за руки, не схилившись серцем до серця. Тому й не запитуймо, чому ми бідні, а отже, й слабі.

О. НЕСТЕРЕНКО

№3 (9071) 17 січні 2009 р.