Давним-давно ще російський цар Петро І прорубав вікно у Європу, запозичивши немало в сусідів та використавши їх досвід у розбудові імперії. Цим і увійшов в історію той великий, який заклав, зокрема згодом величне місто на болотах й на кістках українців.
Про це ми не вивчали в школі і довго не знали, як і багато чого іншого. В тому довгому переліку й те, як живуть у Європі, бо й сусіди-слов’яни через кордон, навіть рідня по прапорах і гаслах, були за сімома дверима для більшості радянських українців і перетинали кордон хіба обрані і то під недремним оком.
Космічно швидко, невпізнанно змінився світ, який було передбачив один із талановитих поетів шестидесятників Петро Засенко. Серед віршів, які прогледів цензор, були й такі рядки:
Час відстань краде,
Ту промчить крилато,
Йому я честь за бистрину віддам,
Бо від Парижа до моєї хати
Вже стало ближче, ніж було дідам.
Книжка поета „В князівстві трав” була в одну мить вилучена з продажу, а втім ми зачитувалися прекрасними віршами, зрозумівши тоді, що кінчилися і хрущовська відлига, і застійні часи: залізний за навіс ще більше відгородив наше покоління від європейської цивілізації, культури...
А втім, стала на поріг нова доба, в якій уже незалежні українці збагнули півфрази Шевченкову істину „І чужому научайтесь...” Притьмом усі рвонули в Європу. З товарами – здебільшого за товарами. Хіба встигли роздивися тоді цінності, які вже два десятиріччя називаємо загальноєвропейськими? Свобода, демократія, повага до прав людини, верховенства права. Не до цього було нашим переважно інтелігентним людям з хомутами, електротоварами, горілкою... Та й наразі, по суті, живучи в центрі Європи, тільки завдячуючи засобам масової інформації, які помітно піднялися на рівень європейських, ми знаємо, як живуть справжні європейці. Ті, хто заздрив – виїхали, безробітна права сторона Дніпра – час від часу перебивається роботою і заробітками закордонами, найкрасивіші в світі дівчата торгують... собою. Тільки багатим завжди відкрита дорога, для більшості, з порожніми кишенями, закордони й сняться!
А для нас є свято – День Європи. Європейський Союз відзначає його, щоправда, 9 травня. Ми на тиждень великодушно змістили його на третю суботу травня із зрозумілих причин. Адже після Петра Великого сотні тисяч в гімнастерках радянських воїнів визволяли Європу, привертаючи її громадян до тих цінностей, якими нині пишаються французи, німці, фіни, шведи... і наші браття слов’яни.
У свята вже є певна історія. Добра, повчальна, майже за чверть віку. Від культурно-мистецького забарвлення святкування перейшло у велику державну політику, ідеологію з формуванням громадської думки, аби найширші маси зрозуміли, що Україні без входження в європейські структури аж ніяк не стати могутньою, заможною, як вони.
Чесно сказати, мені симпатичний вибір нашої державної політики, цінності, яким живуть там громадяни і яким, на жаль, нам ще довго, напевне випаде вчитися в них. День Європи в цьому вкрай потрібний, аби ми вкотре прикро не дивували цивілізованих сусідів рішеннями Печерського та інших судів, казнокрадством і суцільними поборами з людей, міністрами, які тренуються бити в пах на співвітчизниках, щоб потім влучити в поліціянта на службі в європейській державі... Коли було, щоб обласканий Президентом високопосадовець виливав потім бруд на Гаранта, щоб жодної таємниці не залишилося в службі, яка мусила бути і для чужих, і для своїх, ну, як давно колись Європа для широкого загалу.
Багато думається в день свята, яке минуло тихо, непомітно для незлічимого числа українців І все ж мені здається, що ми більше знаємо Європу, ніж вони нас – по-доброму, красивому, пам’ятному, як про славних сусідів, котрі перейняли гідно чуже й свого не відцурались. Я – за таке свято в почуттях і діях, тим більше у вихідний. А хіба ви не хочете жити в Україні, як французи, німці, шведи, народи інших європейських держав?
О. НЕСТЕРЕНКО.
«Носівські вісті» №21(9089)
