Шановні колеги, доброго дня! 

Дякую організаторам за можливість виступу надану позашкільникам. Бо минулого разу, запланований виступ Світлани Миколаївни з БДЮТ потрапив під скорочення – хтось із величезного начальства кудись спішив. Таке відношення до позашкільників з боку влади, сподіваюся, було в минулому.

Отже, фрагментарний звіт. Є у нас Настя Сало, учениця другої школи і активна наша «гуртківочка». От її досягнення в минулому навчальному році: перше місце у всеукраїнській виставці декоративно-ужиткового мистецтва – диплом першого ступеня Українського державного центру позашкільної освіти, друге місце в однойменній обласній виставці і диплом обласного центру, перше місце в новорічно-різдвяній виставці і диплом обласного управління освіти, Грамота Національного еколого-натуралістичного центру і ще два дипломи обласного центру науково-технічної творчості. Вже не називаю її відзнаки за перемоги у районних заходах. 

Знаєте колеги, далеко не кожний вчитель зібрав стільки відзнак за все життя, як ця талановита дівчинка протягом одного навчального року. І вона у нас така не одна. Трішки менше мають досягнень учні цієї ж школи Аня Коваленко, Максим Сало, Аня Золотар, Аня Баришовець і Аліна Бойко, Яків Кащенко з Хотинівки. Тільки обласних призерів цьогоріч маємо понад два десятка. 

Як з найкращого боку показує приклад плідної роботи з дітьми наш молодий, але з Божою іскрою, керівник гуртків Ольга Федорівна Довбиш. Організовуємо і проводимо семінари, виставки, конкурси. За допомогою Михайла Михайловича Кривця і його гуртківців зробили три фільми… 

І в тому, що як у звіті було зазначено, що СЮТ належить до кращих позашкільних установ області – заслуга всіх, хто у нас працюють. Це показова сторона нашої діяльності.

А тепер про невидиме для багатьох, хоч і не менш очевидне. Найголовніше – наша бідність. Освіти взагалі, а позашкільної – зокрема. Чим далі, тим більш неможливо працювати на якісні результати і вагомі досягнення. Ну коли ж, врешті, з’являться ті кляті кошти?

Декілька днів тому я був на обласній конференції. І у виступі Анатолія Андрійовича Заліського, і губернатора пана Хоменка, і пані Романової незмінно звучало націлення нас, низових керівників, на залучення позабюджетних коштів – шефів, меценатів-олігархів, батьків.

Ну з школами і дитсадочками ще якось зрозуміло – зацікавленість батьків явна. З позашкіллям – складніше. Діти заможних до нас здебільшого на ходять, бо батьки про них подбали і вони дома мають і комп’ютери, і дорогі «побілки-комунікатори». А за бажанням – і фото- та кінотехніку найкращу, яку позашкільна установа не матиме ніколи. І кінотеатри домашні і, навіть, повітряні кулі мають з дозволами на польоти. Отже допомога батьків дітей, що до нас ходять (у сільській місцевості маємо понад 50 відсотків) могла б бути надто мізерною. А кажу «могла б бути», це тому, що і тієї нема. Бо, на жаль, як тільки мова заходить про якесь можливе фінансове сприяння, діти просто облишають ходити на гурток.

Показовий приклад. Першого червня, коли ми, до дня захисту дітей, на центральній площі робили виставку, хлопчакам дуже сподобалися авіамоделі виготовлені у гуртку майстра спорту України Віктора Васильовича Ювенка і вони тут же вирішували записуватися до гуртка. І уявляєте, четверокласники, вже записавшись, з не за віком дорослим виглядом облич, прискіпливо уточнювали, чи не платний, бува, гурток, бо, мовляв, батьки їх дома «повбивають», що позаписувались. Видно вже ж мають гіркий досвід.

А тепер проста задачка. Якщо з боку батьків і з боку держави матеріальної підтримки нема, то за чий рахунок придбаваються матеріали з яких ви бачите виготовлені у гуртках вироби? Допоможу із відповіддю – за рахунок керівника гуртка. А він у нас що, мільйонер-меценат? Але ж саме так і виходить, що основними спонсорами позашкільної роботи стають керівники гуртків. 

Для унаочнення проблеми наведу приклад. От згадувана Ольга Федорівна Довбиш, діти якої, як кажуть, і лауреати, і чемпіони на кожне заняття кожного свого гуртка (чи в дитсадку, чи в школі №2) має роздати для роботи по 15-20 листів кольорового паперу, який, зазначу, значно дорожчий за офісний. Два заняття щотижня і шість груп. Хто слідкує за моїми словами не напружуйтесь, я вже десятки разів рахував: від180 до 240 листів паперу на тиждень, або 15-20 пачок по 500 листів кольорового паперу на рік. Це, приблизно, півтори тисячі гривень з річної зарплати. А ще потрібні клеї, перевідний папір, ножиці, шила, картон, тканина. Дещо є у «секонді», але паперу нема…

І такі, або схожі, проблеми у кожного керівника гуртка і СЮТ і БДЮТ. Спитайте у присутніх тут Світлани Миколаївни, Ольги Матвіївни: де вони беруть матеріали? І як вони «радіють», коли замість 10 дітей приходять 20. Встановила держава норми, то зобов’язана їх забезпечити, а не умивати руки. А так, за рахунок керівника гуртка, та, можливо ще декого із свідомих батьків, можна встановлювати будь-які норми.

Можна спитати Світлану Миколаївну Кебкал почім ті фарби і лаки для її чудового Петриківського розпису макету старовинного самовара з набором чашок, всю механічну частину виготовлення якого виготовлено школярами під керівництвом Олександра Михайловича Кащенка. Експонат цей, зроблений за власні кошти двох керівників, переміг на обласній виставці і нині демонструється в Державному центрі позашкільної освіти в Києві. 

Це стиснута «біографія» одного експонату. А їх ми щорічно подаємо «нагору» до п’яти і більше десятків. Не стану втомлювати цифровими розрахунками, але не можу більше мовчати про прямі грошові витрати керівників гуртків. Хтось скаже: чому ж вони тоді так мучаться, нехай йдуть на іншу роботу… На жаль, саме так і вчинили більшість керівників гуртків з числа чоловіків і ми втратили у районі орієнтацію дітей за радіо-електронними, механічними і транспортними напрямами, столярну і слюсарну справи. На сьогодні хлопчаків з цими галузями не знайомлять і ніде не вчать. А тому ми вже зараз нерідко стикаємось з браком політехнічної підготовки молодих людей. Все частіше платимо гроші за «ремонти» техніки за які слід, як кажуть, руки «відбивати» (в нашому районі трохи краще, правда, бо всі, хто зараз «ходять по людях», мають за плечима СЮТівський гарт). Нема часу на аргументи з прізвищами щодо цього твердження.

Отже, внаслідок відсутності планового забезпечення гурткової роботи, у нас вимушено залишаються гуртки для роботи яких потрібно мінімум: комп’ютерні, малого моделювання, роботи з природним матеріалом – травичка, мох, гілочки, риб’ячі кісточки, камінці, черепашки, відходи упаковок тощо. Це добре, діти хоч чимось зайняті. Але ми втративши технічну підготовку з високотехнологічних напрямів (у школі теж нема), своїх внуків і правнуків прирікаємо на життя у «бананово-сировинній» країні.

Отож, повертаючись до закликів наших очільників на залучення «олігархічних» коштів, впевнено кажу – не спрацює. Можна виклянчити якусь сотню-дві на проведення чогось одноразового, а планомірно і регламентовано – ні!

Чому? Знову на прикладі з мого майже 20-річного депутатського досвіду. Є на Козарському шляху кладовище. Громада, спасибі їй, за фінансової підтримки міської ради, взялися до справи його впорядкування. У день проводів (поминальний), ініціатори вирішили додатково пройти по кладовищу зі списком і простягнутою рукою. Людині, яка очолила цю місію, я попередньо підказав, хто може допомогти суттєво – це з числа тих, хто раз на рік приїздять з Києва на кладовище, маючи в столиці статки на мільйонну частку яких можна все кладовище «озолотити». І що? Саме «нові українці» дали найменше.  Про одного з них активісти з обуренням розповіли, як після довгого копирсання у товстій пачці доларів, він знайшов п’ять гривень і простягаючи «прохачам», наказував, щоб його гроші пішли за призначенням, і… щоб ще і оці ось біля його могилок корчі викорчували. Пенсіонери крізь землю ладні були провалитися… 

Приблизно і ми з Світланою Миколаївною з БДЮТ отак просимо гроші. Принизливо все це. Збираємо у центрі на черговий районний конкурс. Одні і ті ж підприємці, зайняті своїми справами. Вони вже й не бажають вислуховувати куди потрібні гроші на цей раз. Принизливо. Державна установа не має жебракувати. І сподіватись на вирішення проблем випадковими подачками – нереально в наших умовах. Хто б до цього не закликАв… Кошти для діяльності установи потрібні постійно, а не епізодично. Дітям згадуваної вище Ольги Федорівни потрібен папір щодня.

І, нарешті, про приміщення для позашкільної роботи. Багато років я просив (сподіваюсь, що Анатолій Григорович Красносільський пам’ятає) кошти на опалення СЮТ. Три роки тому, коли була, як тепер кажуть, «помаранчева влада», заслухавши мене на колегії РДА, врешті було прийнято рішення про реконструкцію опалення СЮТ. Необхідні кошти виявилися не малими – 80-120 тисяч гривень, а потім ще чотири кочегари і вартість спаленого газу, який згоратиме щороку. 

Тоді я нехитрими розрахунками доходжу висновку, що у десять разів дешевше придбати і встановити електроконвектори. Справа нова і ризикована, але ділюся ідеєю з заступником голови РДА. Гаряче і палке схвалення! 

- Роби! - А кошти, кажу – робити ж треба доки літо… «Кошти дамо. Давай поки за свої (мова йшла про декілька тисяч гривень). А потім, ми уточнимо бюджет і тобі повернемо». Впевненості додала ще й зустріч з заступником голови ОДА О.О. Бєльським, який щиро дивувався, що при виділенні майже трьох мільйонів на оту всепожираючу фінансову гідру на повороті, Носівська РДА не зв’язалася з обласним фінуправлінням, щоб крихітну дещицю «відчепити» для СЮТ. Він кудись телефонував і там теж сказали: «Не проблема!». Я, окрилений такими обіцянками, за свої власні гроші купую французькі автоматичні опалювальні конвектори, купую кабелі, щит, захист і все встановлюю. Результат –  чудовий! Якщо позаминулого сезону зима була теплою і були сумніви, то минула – дала, як кажуть, сповна. Сумніви розвіялися. 

Чудове вирішення питання. Державі одноразово зекономлено понад 100 тисяч гривень і багато тисяч щорічно. Однак, тим часом з’ясовується, що кошти, котрі намагалася «помаранчева РДА» надати СЮТ, були переорієнтовані «біло-сердешною» райрадою. У них, бачте, непорозуміння. А «влітає конкретно» - Кияниця.

Так що не тільки керівники гуртків за свої гроші забезпечують гуртки, а й директори за свої – встановлюють опалення. Тож найбільшими меценатами позашкільної роботи на сьогодні є самі позашкільники.

І останній штрих. Ще починаючи з депутатства Волкова, з’явилася традиція влітку давати по тисячі для поточного ремонту закладів освіти. Останніми роками ця «нещасна тисяча» для СЮТ і БДЮТ виділяється тільки після погрози звернення безпосередньо до Івана Івановича Куровського. Отже між Іваном Івановичем і позашкільниками хтось є, хто явно позашкілля  зневажає? За що? Чи може «гальмуючи» ту тисячу, хтось думає, що вона позашкільників не врятує? Згоден. Бо і нам, і БДЮТ понад п’ять років місцеві очільники обіцяють кошти на підведення води. Ну невже така «не підйомна» проблема?  І ми, і БДЮТ знаходимось у пристосованих приміщеннях. Нема нічого вічного: подивіться на наші вікна, двері, підлогу… Хіба ж їх фарбою врятуєш? А зовнішній вигляд який? До того ж в СЮТ ще й руйнується зовнішнє цегляне облицювання. А навкруги вже сайдинг, утеплювачі, інші сучасні матеріали. 

Час на мій виступ сплинув. Дякую за увагу і терпіння. 

30.08.10