Розпилився, як бур'яни у полі, 

фермерській сарайчик похиливсь не витримав долі. 

Розтуманили, що було, що ревіло і гуло,

лишились ми з привітом і важким радикулітом.

Залишилась земля без трактора в полі.

дотепер не розумію по чиїй це волі.

Перестройкою назвать, байка не весела,

без техніки лишились трудівничі села.

Доля збереження землі, як солдат без зброї,

появилися нові наші герої.

В академії не учивсь, не відкривав там двері,

агрономію не учив, ту що на папері.

Розумів, що не легка його праця в полі,

знайшовши в собі знатока по власній волі.

Не завжди був успіх, були і печалі,

він узявся не на сміх, просувався далі.

Забур'янені поля Борю зустріча,

закричали із даля, попередники твої, нас тут приписали.

Він від бога агроном ніде не учився,

боровся з бур’яном, успіх получився.

Із землею говорити, треба знати мову,

і вона тобі відкриє урожайність нову.

Полюбив землю навік, сільський він чоловік,

працював у полі як пчола, земля урожайністю віддала.

Не великий колектив, уміє керувати

не багато говорив, любить працювати.

Раненько у полі сонце зустрічав

і по власній волі потемному кінчав.

Працював у полі з ранку й допізна,

по власній волі, ціль була одна.

Виростить у полі все без бур’янів,

по власній волі, все як він хотів.

Проявивши піклування, одержав сподівання,

бурячок виріс на славу, багатьом тисяч на каву.

В багатьох орендарів, апетит до землі горів,

а у праці зрозуміли не в свої сані вони сіли.

Літо пролетіло, врожаї зібраті, 

пестить землю уміло, справ в нього багато.

Ось такі в нас Мельники в них пудові буряки

і врожайні зернові, перспективнії нові.

За врожайність з'ясували, нема суперечки

якби всі так працювали не прийшлося б купувати Китайської гречки.

Приїзжайте до Бориса у тепленький літній час

перспективная пшениця й бурячок зустріне вас.

Зігнав з поля бур’яни, де поселилися вони,

подружився із землею, тепер трудиться сімєю.

Боря впевнений в собі, бачить перспективу

бажаю успіху тобі й твоєму колективу.

Власник паю Микола Вискірко - січень 2012рік.

Давно закінчилась війна, ми військових діти,

смертожахлива вона не дала юністю радіти.

Сонце не зійшло збудоражене село, здивовані очиці,

прийшли гості з німецької столиці.

Схід сонця не голубів веселим ранком,

перетворити нас в рабів він приїхав танком.

З чорними хрестами нависли над нами, не просто гуділи,

перетворити нас в рабів жадібно хотіли.

Страшно навіть уявить, хто зумів уговорити,

якою ціною на живих людях примінити ту німецьку зброю.

Загорілась боротьба у нас на кордоні,

не передбачена стрільба Армійці Червоні.

Не жаліли ті бандити, що кричали наші діти,

і на тих, що без зброї ярмо старалися надіти, ось такі герої.

Героїчно відбивали тих нахабних ворогів,

земельку не давали і топкать наших лугів.

Все палив він на дорозі, жили люди у тривозі,

говорив він автоматом, зерекомендувавши себе катом.

Згуртувався Союз в смертельній тривозі,

завагався боягуз в своїй перемозі.

Піднялися в небо літаки безстрашні стрілки,

загорілись німецькі месершміти, щоб спокійно спали діти.

Згадаю я на мить, в мене серденько болить,

визволителів своїх в фільмі я побачу,

стискається серденько, як дитя заплачу.

Пролилось крові багато не зарадиш тут судьбі,

не вернувсь з війни твій тато, замінить прийшлось тобі.

Уявивши смертельну мить, в мене серденько болить, ти від нас далеко,

Принеси мені за батька сон, дорога лелеко.

Розкажи мені, лелеко, чи загинув він далеко, 

чи раптово він помер, не хвата його й тепер.

Батьку дорогий, хотів з тобою бути рядом,

щоб не ти і ніхто другий не зустрівсь з снарядом.

Покинув нас троїх, обіцяв вернутись,

діточок своїх не міг ти забутись.

Діти впевнені були в поверненні тата,

як пчілки гули, сумувала й хата.

Працювали наші мами у полі і дома,

щоб не замерзнуть з нами взимку, потрібна й солома.

Працювали в полі з ранку й допізна,

не власній волі, то була війна.

Все свідоме життя працювали на землі

за щасливе майбуття, ми були вже не малі.

Одежину ми носили із сіреньких конопель,

працювати нас навчили від сапи і до грабель.

Домоткані штани, а дівчатам льоля,

ось так ми і жила, така наша доля.

Обробляли землю кіньми і волами,

знали, що не буде уже батька з нами.

Парканчик лісяний під соломою хата, 

увесь день весняний виглядали тата.

Виглядали батька, як промінчик сонечка,

щоб не зустріть зненацька, дивились в віконечка.

Тепле слово синок не почув від батька,

лишився огоньок від батька і дядька.

Чого батько не прийшов, запитав я в мами,

дороги не знайшов, чи не захотів жити з нами.

На питання таке бачив сльозу в мами,

життя спіткало не легке працювати з нами.

Не проводив до школи і не зустрічав ніколи.

не чули слово діти, не прийшлось твоєю присутністю радіти.

З роками зрозумів, він нас не покинув, 

боронив від ворогів, поки й сам загинув.

Трудно оновлять Гітлера руїни,

ще трудніше не давать в рабство Батьківщини.

Тримали оборону наші юні вояки,

тримали по закону, то були наші батьки.

Спасибі, рідний тату, що боронив ти нашу хату

і найдорожче, що ти мав за життя наше віддав.

Фашизм дотепер назавжди для нас помер.

спасибі, батьку дорогий, рідніше на світі не буває,

За те що ти, не хто другий, фашизм нас більше не чіпає.

Нічого вічного не иає, і людей також,

якби тільки не війна, поможи нам боже.

Помирать уже пора, дай боже без зброї,

нехай щебече дітвора, майбутні герої.

Дорогі мої внучатка, хлопці і дівчатка,

бережіть свою державу, цінність наших предків славу.

Щоб щасливо нам жилось, гуртуймося друзі,

щоб місця не було подібній катюзі.

6.02.12. 

Микола Вискірко.

Зустрівшись із бідами, стали ми сусідами, не ворогами

не горить тепер земля у них під ногами.

Нове покоління

повиривало із життя Гітлера коріння.