В суботу, 19 червня 1973 року, рівно о 9:00 по дорозі з Мрина в Носівку в’їхав автомобіль «Жигулі» ВАЗ-2101 кольору «гнила вишня». Він проїхав всю вулицю Щорса, звернув праворуч на Стратилата а потім ліворуч на Гагаріна. Проїхавши по Гагаріна метрів 300 і піднявши куряву на дорозі, автомобіль зупинився біля входу на кладовище. 

З машини  вийшли двоє. Пасажир, відкривши задні двері, взяв з сидіння букет дещо зів’ялих квітів і, пригинаючись під навислими кущами бузку, пішов у глиб кладовища. Він зупинився біля безіменної могили, над якою стояв перекошений, почорнілий від часу металевий хрест, поклав на могилу букет, постояв кілька секунд і тією ж дорогою повернувся назад.  

Двоє знову сіли в машину, розвернулись, виїхали з Гагаріна і по Стратилата, через центр, попрямували в бік Ніжина.

Близько 15:00 на вул. Гагаріна з’явився чоловік років 30, вище середнього зросту, у білій футболці, синіх спортивних штанях і сандалях на босу ногу. На ремені через плече у нього висіла невелика коричнева сумка , в руках він ніс дві вудки. Дійшовши до кладовища, молодик звернув ліворуч, підійшов до безіменної могили  з перекошеним хрестом, озирнувся довкола, підняв зовсім уже зів’ялий букет і забрав з під нього невеликий темний предмет циліндричної форми. Знову озирнувшись і упевнившись у безпеці поклав знайдений предмет до сумки. 

Покинувши кладовище, чоловік в білій футболці попрямував далі по Гагаріна, дійшов до калюжі, яка не висихала навіть літом, обминув її по вузькій стежині, під парканом, повернув праворуч  на поле, в кінці якого виднілась мета його походу – цегельня.

Водойма, в цей спекотний суботній день, була переповнена дітворою. Вільною лишалась частина правого берега,  не дуже придатного для купання - підхід до води був не надто зручним, а слизьке дно мало горбистий рельєф. Саме тут молодик доволі часто  рибалив. Тут у нього було прокормлене місце, про що знали ті, хто постійно бував на цегельні, і  вже не докучали ні рибі ні рибалці своєю присутністю.  Саме цього й потрібно було молодикові. Він присунув невеличку колоду, яку слугувала йому за сидіння, звичними рухами розмотав вудки, дістав з сумки баночку з черв’яками, вибрав двох найжирніших, начепив їх на гачки та закинув вудки. Потім дістав з сумки газету «Прапор комунізму», поглянув на дату – стара. Зробив з газети «пілотку», покрив нею голову від спекотного сонця і уважно подивився навколо.  Крім дітвори, що купалася на протилежному березі, і старого Хоменка, який припинав корову на лузі, не помітив нікого. 

Зітхнувши, молодик в білій футболці дістав з сумки лопатку, якою діти граються у піску, і за півметра від води, у відомому лише йому місці, почав копати глину. Лопатка відразу наштовхнулася на те, що було приховане молодиком тут раніше – прозору пляшку з закруткою. У пляшці знаходився невеликий темний предмет циліндричної форми, точно такий, як під букетом на кладовищі.  

У цей час поплавок однієї з вудок пірнув під воду. Незважаючи на те, що молодик займався розкопками, це не пройшло повз його увагу. Він взяв до рук вудку, дочекався чергової покльовки і підсік. Над водою затріпотів карасик величиною з долоню. Задоволений рибалка зняв рибу з гачка, пригорщами черпаючи воду, заповнив нею ямку, в якій перебувала відкопана пляшка і запустив туди карася.  

- Здоров, Петю, - підійшов дід Хоменко, - давно сидиш?

- Ні, - відповів рибалка, явно не бажаючи підтримувати бесіду.

- О, пляшка з закруткою, дуже зручно для олії, - підмітив старий, навпаки, бажаючи поспілкуватись, - вона тобі потрібна?

- Потрібна.

Помовчали.

- Почім в цьому році буде жом?, - шукаючи тему для розмови спитав Хоменко.

- Дядьку, не знаю, я ж на заводі уже не працюю.

Хоменко був розкрив рота, щоб спитати, де працює його співрозмовник, аж тут, на щастя для молодика, з городу баба  Хоменчиха покликала діда.

- Піду, - махнув рукою дід, - бувай, Петю.

- Бувайте, - відповів рибалка, присів на колоду, дістав з сумки блокнота з ручкою, розкрутив обидва загадкових темних циліндра і вийняв звідти туго змотані тонкі папірці. 

В циліндрі, підібраному на кладовищі, було шифроване послання, в циліндрі з пляшки – коди для розшифровки. 

Через півгодини в блокноті молодика було написано наступне: 

«Центр для Р256. Шановний містере Р256, ми задоволені Вашою останньою інформацією. Але, повторюємо знову, нам потрібно більше конкретики. Ваші відомості про роботу об’єкту, який нас цікавить, не можуть відповісти на питання, яке нас найбільше хвилює – для чого існує об’єкт і які задачі він виконує?  З нетерпінням чекаємо інформації.

Наступна передача від Вас - по каналу 3-Л не пізніше 30 червня 1973 року. Центр.»

«Р256» був він – рядовий радянський службовець Петро Петрович Сидоренко. «Центр» – Центральне розвідувальне управління Сполучених Штатів Америки.

*  *  *

У рік знаменної події в житті країни – 50-ти річчя Великої Жовтневої Соціалістичної революції, Петро Сидоренко закінчив Полтавський інститут харчової промисловості і був направлений на роботу на Носівський цукровий завод, де й зайняв посаду технолога. 

Робота цукровара для молодого спеціаліста, в основному, була відома, хоча й інститутська теорія значно відрізнялась від місцевої практики. Не даремно, головний технолог заводу, знайомлячи Петра з виробничим процесом, сказав: «Забудь, чого тебе вчили 5 років в інституті, краще послухай мене…».

І Петро слухав, кумекав, заглиблювався у деталі. Дуже скоро здібного спеціаліста помітили - заводська партійна організація прийняла Петра Петровича кандидатом у члени КПРС.  

В особистому житті молодого спеціаліста теж все було гаразд. З кількох дівчат, які поклали око на високого, стрункого юнака, він вибрав лаборантку Катю. Невдовзі, Катерина представила хлопця своїм батькам, а на Новий рік, молодята відвідали на Полтавщині Петрову родину. Всі події поступово просувались до весілля, яке намітили на осінь 1968 року.  А влітку Петра Сидоренка направили в Київ, на курси підвищення кваліфікації. 

Поселили його в готелі «Дніпро» в одній кімнаті з колегою з Вінниччини, Сергієм. Сергій відразу сподобався Петрові. Він, якось, з особливою увагою відносився до всього, що говорив Петро, завжди з ним погоджувався, вникав у суть сказаного, задавав конкретні питання, здавалось, зовсім з невдаваною цікавістю вислуховував відповіді на них. 

Петро не звик до такого уважного ставлення до власної персони. Його, як наймолодшого у відділі, набагато старші колеги рідко про що запитували і мало цікавились його думкою, зате перед новим знайомим Петро, що зветься, виливав душу. Особливо за чаркою.   

За тиждень курси скінчилися. Уже були зібрані чемодани, уже випили «на коня», присіли «на дорогу», Петя продиктував Сергію свою адресу, і приготувався записувати його. Замість цього, Сергій вийняв з внутрішньої кишені піджака чорну коробку завбільшки з дві пачки цигарок, натиснув на кнопку, і з коробки залунали приглушені звуки. 

Петро не відразу впізнав свій голос, але почувши похабний анекдот про Брежнєва, який він розповідав Сергієві три дні тому, здивовано сплеснув у долоні:

- Магнітофон, так? Чудо техніки! Такий малий, нічого собі! У нас у клубі магнітофон – метр на два, - засміявся Петро.

- Петю, ти не розумієш, - серйозно сказав Сергій, перекрутив запис і ввімкнув розповідь про те, що балакучий Петро думає про зажерливих керманичів району, області і всього Радянського Союзу. Потім ще перекрутив, і з диктофону почулася кінцівка розповіді, як свого часу комуністи розкуркулювали Петрового діда, як знущалися з дідової рідні…

Не здогадуючись, до чого гне Сергій, Петро мало вслухався у зміст запису, його цікавила технічна сторона питання: як у таку невелику коробку зміг уміститись механізм, що прокручує магнітну стрічку, електроніка, гучномовець? Але, зважаючи на серйозний вираз обличчя Сергія, до Петра поступово почало доходити. Тепер, посерйознішав і він.

- Та, кому потрібне це моє базікання? – спитав, не вірячи страшній здогадці.

- Не скажи. Як думаєш, якщо хоч десяту частину оцього почують у райкомі, чи приймуть тебе до партії? А на роботі залишать? А Катерині ти такий будеш потрібен?

Петро миттю протверезів:

- Ти ж цього не зробиш.

- Можливо, але все буде залежати від тебе.  

- Чого ти хочеш?

- Нічого особливого, живи як жив, працюй, старайся сподобатись керівництву. До речі, ось тобі невеликий подарунок до весілля, - Сергій вийняв з кишені пачку десяток в банківській упаковці і недбало кинув її на стіл перед враженим Петром.

- Це мені? - витріщився той на гроші. Таку суму він не те що в руках не тримав, скільки живе – в очі не бачив. Схоже, мене вербує КГБ, здогадався Сидоренко, згадавши, як в інституті дехто з хлопців розповідав про щось подібне. Так це ж нічого злочинного в цьому нема, навпаки, працюючи на таку всесильну організацію, можна розраховувати на її підтримку і допомогу. Ось, нізащо цілу тисячу відвалили. 

-  Гроші - тобі, кому ще, - зверхньо посміхнувся Сергій, - лише остання формальність, - поклав перед Петром два аркуші паперу з друкованим текстом, - напиши своє прізвище і розпишись. Тут. І ось тут.

Петро настільки був упевнений у своїй здогадці про КГБ, що не читаючи підписав папірці і задоволений забрав з столу і поклав до кишені пачку грошей.

- Живи, як жив, - повторив Сергій, піднявши з підлоги чемодан , - коли знадобишся, ми тобі повідомимо.

- «Ми», це КГБ – для впевненості поцікавився Петро.

Тепер настала черга дивуватись Сергію. Він витріщився на Петра:

-   Ти що, не читав, що підписуєш? «Ми», це «ЦРУ»!

*  *  *

Після курсів Петро був сам не свій. Аналізуючи тижневе спілкування з Сергієм, він проклинав себе за надмірне базікання, за те, що невідомій людині виклав все потаємне. І в результаті став зрадником батьківщини.

Та життя продовжувалось. Поступово Петро Петрович оговтався. Його прийняли в члени КПРС, восени вони побралися з Катериною, а через рік у них народилася двійня – Ігор і Олег. (Одного з синів дружина хотіла назвати Сергієм, та Петро, звісно, був категорично проти).

Зважаючи на таку неординарну подію, як народження двійні, дирекція заводу виділила молодій сім’ї трикімнатну квартиру в щойно збудованому будинку на Артема.

За повсякденними клопотами Петро майже забув, що він є агентом ворожої розвідки, а якщо й згадував, то як про щось не реальне.

Але, як завжди, раптом, перед завершенням робочого дня Петра Петровича покликали до телефону.

- Петро Петрович?, - спитав незнайомий голос, - вам привіт від Сергія.

Петро спочатку побілів, потім почервонів, потім сів на стола головного технолога, прямо на папери, з якими той працював. «Ніяких Сергіїв я не знаю, ви переплутали» - хотілось крикнути незнайомцю, на то місць, опанувавши себе,  хриплуватим голосом відповів:

- Так, це я. Що ви хотіли?

- Я вас чекаю сьогодні о вісімнадцятій у буфеті залізничного вокзалу, - відповіли на тому кінці дроту і поклали слухавку.

У вокзальному буфеті під кінець робочого дня людей було, як бджіл у вулику. Петро оглянув присутніх: «Хто з них викликав мене сюди, як дізнатись? А, можливо, почувся чи приснився цей виклик? Потрібно, взяти пива, не стояти ж тут стовпом» - вирішив Сидоренко. 

Буфетниця, відпрацьованими рухами вправно наповнювала бокали, голосно викрикуючи черговому покупцю: «качай!». Той слухняно робив кілька качків автомобільним насосом, нагнітаючи повітря до бочки, розраховувався і отримував келих пінної рідини. В цьому нехитрому процесі інтереси буфетниці і покупців кардинально різнились. Буфетниця була зацікавлена в тому, щоб у бочці був якомога більший тиск, тоді, вилітаючи з крана, пиво надмірно піниться, а значить пива в келих наливалось менше. Покупцю, ж навпаки, потрібен спокійний, без надмірного тиску струмінь.

Коли в черзі до бочки залишилось двоє, Петра за рукав смикнув невисокий кремезний чоловік з портфелем:

- Петре Петровичу, беріть і мені, я займу місце.

«Ну, ось, сон став дійсністю» подумав той. Підсвідомо дочекався своєї черги, покачав насоса, отримав два келихи, підійшов до стійки, де незнайомець зайняв місце, все обмірковував, як би йому без негативних наслідків для себе відкараскатись від цих клятих цереушників.

- Свіже, - відсьорбнувши з келиха, вернув Петра до тями незнайомець, і продовжив, - мене звуть Володимир, вам привіт від Сергія. 

- Пішов, він, той Сергій …, - вилаявся Петро.

- Даремно ви так, Петре Петровичу, ні в якому разі, не хочу вас лякати, але ви прекрасно знаєте, що буває за зраду батьківщини. 

Володимир вже осушив келих на половину, а Петро навіть не пригубив.

- Чому ви не п’єте, прекрасне пиво. О, ледь не забув, - дістав з портфеля засушеного карася, - пригощайтеся.

- Дякую, - оживився Петро. В рибі він толк знав. 

- І це ось вам, - Володимир поклав перед Петром паперовий пакунок, - там все, що необхідне для роботи. Тепер, слухайте уважно. На днях, вам запропонують роботу у Райуправлінні РПНГ, погоджуйтесь. Ми вкрай зацікавлені інформацією про роботу цієї організації. Бажано, щоб ви зарекомендували себе з найкращої сторони для подальшого кар’єрного росту. 

- Та я ж у цьому нічого не розумію, та й зарплата…

- Не біда, научитесь, - перебив Володимир, - а за гроші не турбуйтесь, тут, - показав на пакунок, - компенсація.

По вокзалу оголосили про прибуття електрички «Ніжин-Київ».

- Моя, - Володимир допив пиво, потиснув Петру руку вище ліктя, - удачі, прощавайте, - і зник, ніби його й не було, а Петро залишився сам з непочатим келихом пива з сушеним карасем у руці та з загадковим паперовим пакунком.

*  *  *

Дійсно, через два дні після зустрічі на вокзалі, Петра Петровича викликали до райкому, де повідомили, що «є така думка», запропонувати йому роботу в Районному управління регулювання та планування народного господарства. А через тиждень, Петро Петрович Сидоренко вже сидів за персональним столом провідного спеціаліста відділу промисловості Райуправління РПНГ.

У відділі разом з начальником їх було п’ятеро, таких відділів в управлінні було шість. Керували всіма начальник управління і два його заступники. Всього, разом з машиністками, прибиральницями, сторожами, водіями в штаті установи Петро Петрович нарахував півсотні чоловік. Усі вони постійно були чимось зайняті. Писали, читали, друкували, носили папери з кабінету в кабінет, візували їх, погоджували, затверджували, надавали запити, відповіді, інформації…

Для Петра Петровича все це було новим і незрозумілим, а враховуючи те, що крім опанування своєї роботи, він мав ще й збирати інформацію для ЦРУ -  виглядало сумним і безнадійним

Та поступово провідний спеціаліст Сидоренко вникав у суть справи, і уже через місяць на новій роботі він відправив ворожій розвідці першу шифровку. А через півроку молодий співробітник РУ РПНГ почав розуміти чим займається ця солідна установа. 

Все виявилося доволі простим. З області за тиждень до відділу надходило з десяток листів, з проханням надити певну інформацію. Лист з візою начальника управління надходив у відповідний відділ. Виконавець переписував листа від імені начальника управління, візував, віддавав на друк потім на підпис керівництву і розсилав підвідомчим підприємствам, установам, організаціям. У встановлений термін отримував від них відповідну інформацію, обробляв її, плюсував отримані дані, складав відповідь Обласному управлінню РПНГ, знову візував, друкував, підписував і врешті решт відправляв з кур’єром на пошту.

Інша категорія паперів виходила з ініціативи районного керівництва. В цьому випадку начальнику управління давали вказівку, той переадресовував її відповідному відділу, де й готувався запит, який проходив уже знайомий нам шлях. 

Ще одну категорію паперів народжували самі працівники РУ РПНГ. Не занадто завантажений роботою службовець, щоб показати свою необхідність в виробничому процесі, шукав собі роботу. Варто лише було переконати керівників управління в необхідності збору певної інформації. Внаслідок чого, людина була завантажена роботою, і в очах керівництва не даремно «протирала штани» і отримувала зарплату.  

Всі ці відомості про роботу РУ РПНГ Петро Петрович старанно шифрував, закладав шифровки у контейнери та залишав їх у вказаних «Центром» місцях. У відповідь йому дякували за інформацію, але вимагали більше даних про задачі, які стоять перед його установою. Іншими словами, Сидоренко мав вияснити, для чого було створено і чим конкретно займається Міністерство регулювання і планування народним господарством в цілому і його структурні підрозділи зокрема? І що, в масштабі Союзу, армія службовців дає, власне, народному господарству? 

Як і наполягав «Центр», Петро Петрович показав себе ініціативним, трудолюбивим і здібним виконавцем. А після того, як він довів начальнику управління, що їм конче необхідна інформація про кількість і характеристику електричних лампочок на підвідомчих підприємствах, і в плані економії електроенергії, їх заміна на менш потужні, у керівництва склалася однозначна думка, хто замінить начальника відділу промисловості після виходу того на пенсію.

Так, уже наприкінці 1971 року, Петро Петрович Сидоренко почав керувати відділом. А у сімдесят третьому, коли його відділ розробив «Програму збору та обробки оперативної інформації на десяту п’ятирічку», його кандидатура була єдиною на заміщення вакантної посади керівника відділу промисловості Обласного управління РПНГ. Минулого тижня він уже заповнив анкету, написав автобіографію та разом з клопотанням начальника управління відправив папери до Чернігова. 

Тож, сидячи з вудками на цегельні, Петро Петрович в шифровці повідомляв «Центр» про своє підвищення по службі, що тепер, володіючи значно більшою інформацією, неодмінно докопається до істини – чим насправді займається МРПНГ. 

Сховавши зашифроване послання до циліндру, змотав вудки, зібрав улов, сховав у пляшку циліндр з кодами та хотів уже прикопати її на старому місці, аж тут, згадавши, що переїжджає до Чернігова, забрав циліндр, а пляшку з закруткою покинув на березі. 

«Хоменко забере, для олії», подумав, та й пішов у зворотній шлях. Цього разу, перетнувши вул. Гагаріна, по лугу вийшов до провулку Шевченка, а по ньому – до Райлікарні. Відрахував від кута паркану третій стовпчик, зупинився біля нього, вдав, ніби витрушує пісок з сандалі, непомітно помістив циліндр з шифровкою в отвір, чи то спеціально, чи випадково зроблений у третьому стовпчику.  Це був саме той «канал 3-Л», про який йшлося у шифровці.

*  *  *

Учора бачився з Петром Петровичем. Вони з Катериною Павлівною завершили дачний сезон і від’їздили додому до Києва. Після смерті батька Катерини Павлівни, пенсіонери кожне літо хазяйнували тут, на його дворищі. 

- Відремонтував опалення, замінив підлогу в одній кімнаті, - похвалився Сидоренко, - не весну з бабою переїдемо жити сюди. В Києві дихати нічим, особливо влітку. Переїхали б на зиму, та Інтернет обіцяють підключити лише весною. Без Інтернету вже не можу – звик.  

Своє шпигунське минуле згадує з посмішкою:

- Виявляється, вони всю мою інформацію завантажили до самого потужного на той час комп’ютера, крутили і так, і сяк, комп’ютер дає результат – «МРПНГ - не потрібне». Тоді виникає резонне питання: так на біса воно було створене? Я пропрацював у цій системі 35 років. Мінялися назви, керівники, не стало країни, а міністерство, в якій воно було невідомо для чого створене  - існує по цей день. Я дослужився до керівника департаменту в міністерстві, та так і не зрозумів чим займався всі ці 35 років.

На прощання ми потисли один одному руки.

- А знаєш, про що я найбільше мріяв увесь цей час?, - спитав Петро Петрович, завівши двигуна свого «Опеля», - Посидіти з вудкою на цегельні.  

Грюкнули двері і машина майже безшумно зникла за поворотом.