Майор Радянської Армії Жуков Іван Петрович вперше з’явився у Степанівці, коли ховали Параску Калинчиху, його рідну тітку. Дітей у Параски не було тож все, що мала – хату, сарай і 30 соток городу, дісталось майору. Спочатку він розгубився від раптової спадщини. Але, хазяйновито оглянувши все, прийняв рішення – оформлю документи та продам. 

Після похорону і поминок Жуков залишив 100 рублів сусіду – Грицьку Паляниці, щоб той доглядав за майном, а сам поїхав служити далі. 

Як пізніше сказала Галька Скляренчиха: «Знайшов, кому залишити гроші». Звісно, Паляниця  гроші пропив, а у сусідському дворі жодного разу так і не з’явився. Через три дні від майорової сотні залишився руб, ювілейний, та й то тому, що закотився у щілину між дошками підлоги у Грицьковій хаті.  

На щастя, на спадщину Жукова ніхто не зазіхав, вона лише заростала бур’яном та чекала свого нового господаря. 

Але, не дочекалась. Не пройшло і року, як майор Жуков пішов у відставку, отримав  непогану пенсію, звання підполковника і двокімнатну квартиру у місті, де й поселився зі своєю дружиною Віолетою Карлівною. 

Отож, в житті Жукова сталися значні зміни, але про це трохи пізніше. Спочатку, шановний читачу, уладнаємо зміни в нашій розповіді. У Степанівці Івана Петровича знали, як майора, ми з вами вже звикли, що Жуков – майор, а потім, пишеться й читається «майор» значно легше і швидше, ніж «підполковник». Тож, домовимось і надалі Жукова називати майором, не забуваючи, що він усе таки підполковник, хоча і у відставці.

А тепер повернемося до нашого героя, дійова натура якого ніяк не могла увійти у спокійне русло безтурботного життя пенсіонера. Капці, диван, телевізор не були створені  для енергійного вояка. Тож доля спадщини в Степанівці вирішилася однозначно – будемо освоювати.

Проте, Віолета Карлівна була не в захваті від такого рішення. Вона, як і чоловік, поняття не мала, що можна з всім тим добром робити. Спадкоємиця знатного роду князів Воронцових (свого часу уникла репресій лише тому, що вийшовши заміж змінила прізвище і виїхала з чоловіком на місце його служби в Середню Азію), крім викладання французької мови і музики, більше нічого не вміла робити.  

Але, рішення було прийнято. Остаточно і безповоротно.          

*  *  *

 Іван Петрович вдруге приїхав до Степанівки на початку листопада.  Поки що без Віолети Карлівни. На розвідку. 

Два дні віддав війні з чагарниками у дворі, підправив грубку в хаті, засклив розбите вікно, загалом – привів житло до прийнятного стану. Але, спокою йому не давало інше – 30 соток орної землі.

Жуков виріс і навчався у місті, решта життя була віддана військовій справі, тому досвіду сільськогосподарського виробництва не мав зовсім. Пізнавати цю нелегку справу він вирішив через сусідів. Тож після обіду, сховавши до внутрішньої кишені кітеля пляшку «білої», почав з уже знайомого йому Грицька Паляниці. 

Паляниця курив на ганку і, здається, саме на майора й чекав. А побачивши що гість "прийшов не один", схопив відро з лопатою, і зі словами:

- Чекай, копну картоплі на закусь,- заглибився в пожовклі хащі за хатою.

Майора це здивувало. Адже, навіть він розумів, що в листопаді картопля має бути в льосі, а не на городі.

- То ви що, картоплі  не вибираєте? - спитав Жуков, зачерпуючи ложкою з сковороди підсмажену картоплю.

- А ми її й не саджаємо - відповів Грицько, - розумієш, ми живемо удвох з сином, без баб. Самі собі господарі. Садить, вибирать, переносить, знову садить. Для чого виконувати дурну роботу? Останній раз ми посадили картоплю років п'ять тому. І тепер, скільки мені треба - пішов, накопав.

- А взимку, коли земля мерзла?

- Розумієш, - наливаючи по третій пояснював Паляниця, - під таким бур'яном, та ще вкритим снігом ніякий мороз не страшний. Відгребеш лопатою сніг, і копай скільки влізе. Я тобі більше скажу, мою картоплю не те що мороз - жук не бере. Може якийсь новий сорт утворився? Лободою чи пирієм запилився. Треба буде в «Сільські вісті» написати. Ну, будьмо!  

Картопляна тема поступово з'їхала на житейські проблеми, потім  поговорили про політичну ситуацію, а завершились посиденьки пізно ввечері розповіддю господаря, навіяною, очевидно, надмірно влитим в організм алкоголем:

- Уявляєш, тиждень тому виходжу з хати, на дворі гасає мій Мухтар, а у нього з-під хвоста вилітають мильні бульбашки. Ось тобі хрест - махнув рукою по грудях Грицько. - Підбіг до мене, хвостом виляє, а бульбашок ще більше. Туди-сюди, туди-сюди. Я місця собі не знаходжу - що за дивина така. Так і не докумекав, що за причина. Аж тут зібрався руки помити, до рукомийника - а мила нема. Тільки тоді до мене дійшло! І що вони пхають у те мило, що його собаки їдять?  Що саме цікаво, я попробував - не пішло. А ти не хочеш скуштувати? Щас принесу.

Перспектива їсти мило ніяк не приваблювала майора. Але, зважаючи на спустошену сковорідку видавалась цілком реальною. Тому, Жуков подякував Грицьку за гостинність та й подався додому.

Ніч він провів неспокійно. Йому снилося, нібито вони з сусідським Мухтаром гнали самогон з колорадських жуків, потім пили його, співали "Розпрягайте, хлопці, коней" і закусували господарським милом виробництва Слобожанського миловарного заводу.  

Ще три дні присвятив Жуков вивченню у сусідів тонкощів агрономії. Запаси спиртного закінчились. Розтанула і купа дров для грубки. Тож майор, збагачений новими знаннями, почав збиратися додому. З усього почутого й побаченого майбутній землероб виніс два головні моменти:

1. Сама розповсюджена культура в Степанівці – картопля;

2. Є таке дуже чудове поняття - толока.

* * *

Саме толокою, по весні, засадили майорові 30 соток картоплею, потім спололи і осипали. Іван Петрович з Віолетою Карлівною не скупились на частування, тож сусіди з охотою працювали на городі у Жукових. 

Віолета Карлівна до того часу вже змирилася з тим, що робота на городі не для неї, хоча, у властивому їй прагненні показати себе, як тільки картопля посходила, вирішила освоїти сапу. Як на гріх, за цим процесом спостерігала Галька Скляренчиха, і звісно, розтеревеніла по всьому селу: 

«Вийшла, значить, краля, у сандалях, спортивному костюмі і в брилі, і почала махати сапою. При чому, розмахується з-за спини, наче дрова рубає. Коли зрубала кілька картоплин, покинула сапу, почала скубти бур’ян руками, а в кінці стала на карачки – і вперед по рядку. Вірніше, не вперед, а назад, тому що рухалась вперед не головою, а с…ю».  

Після цього, зустрічаючи Віолету Карлівну і згадуючи розповідь Скляренчихи, селяни мимоволі посміхались. Звичайно, не відкрито, намагались приховувати посмішку. Але дружина майора все бачила, здогадувалась про причину сміху і сапи до рук більше не брала. 

Тим часом настала пора полювання на колорада. Коли майор дізнався, чим селяни борються з ненаситним заокеанським прибульцем, а на той час було відомо два препарати – дуст і дихлофос, схопився за голову:

- Це ж шкідливо, - обурився він, і почав збиратися в дорогу.

Тут, шановний читачу, для розуміння подальших подій необхідно розкрити невеличку військову таємницю. Справа в тому, що майор Жуков служив у військах, які мали справу з отруйними речовинами. Простіше, наш герой був хіміком. 

Через дві доби він повернувся в село з якимось пакунком, загорнутим в сірий папір і перев’язаним мотузкою. Подальші маніпуляції майора з цим предметом виконувались пізно ввечері, коли селяни вже розійшлись по хатах. Проте, клята Скляренчиха знову все бачила:

«Виніс, значить, зелену каструлю серед городу, поклав її на землю, щось у ній покрутив, постояв, подивився навкруги, та й пішов до хати. А каструля тим часом засвистіла і з неї почав виходити дим, вкриваючи город. Я всю ніч не знаходила собі місця – що за напасть така? Як тільки розвиднілось, прокралась до майора на город. Бачу, лежить каструля, не свистить уже. Дивуюсь – що ж воно було. Аж раптом глядь, а на картоплі жодного жука. Ні червоного, ні полосатого.  Знайшла і яйця, а вони сині! Прекрасно знаю – не труїв майор жуків. Значить це від диму жуки подохли. Еге, думаю, цей дим ще й нас і худобу потруїть. Я мерщій з городу, збудила Василя - іди до майора, що це він тут за гидоту на нас пускає».

Розмова Василя Скляренка з Іваном Петровичем відбулася ввечері того ж дня. Майор спочатку все заперечував, але після п’ятої попередив, що це військова таємниця, а після шостої, коли Василь запевнив: він – «могила», виклав всі подробиці про «зелену каструлю».

Скляренко того вечора приплентався додому, та й завалився спати, а на ранок розповів дружині в деталях те, що запам’ятав з вечірніх перемовин.

Зайве говорити, що після цього військова таємниця за кілька годин стала надбанням, якщо не рахувати дітей дошкільного віку, всіх мешканців Степанівки.  

Оскільки доблесна Радянська Армія «наказала довго жити», «врізала дуба» і «склеїла ласти», не буде великого гріха розкрити і для тебе, шановний читачу, майорову таємницю.

Як ми вже знаємо, майор Жуков був «хіміком». Військова частина, в якій він служив, займалася випробуванням хімічної зброї. «Зелена каструля» теж була елементом цієї зброї. ЇЇ розробили, коли вище військове керівництво самої миролюбної країни в світі планувало бойові дії в джунглях, пампасах і савані. Як відомо, там, в екваторіальних широтах, водяться кусючі комахи, які можуть переносити різні хвороби. Саме для знищення цих комах і була виготовлена «зелена каструля», а вірніше речовина, яка в ній знаходиться. Газ, що виходить з «каструлі» важчий за повітря, тобто стелиться по землі, на деякий час зберігається в ґрунті і діє лише на комах. Для теплокровних тварин, в тому числі і для людини, абсолютно не шкідливий.  

Дізнавшись про такий чудовий засіб боротьби з жуком, селяни відреагували по різному. Більшість зустріла новину байдуже – «краще я їх дустом». А у найдопитливіших виникали цілком логічні питання: якщо радянські вчені такі розумні, що придумали, як вбити муху-цеце в далекій Африці, чому вони до цих пір не знайшли способу, як покінчити з колорадським жуком у себе вдома, на теренах нашої рідної держави? В крайньому разі, дозволили б продавати в магазинах «зелені каструлі». 

Ті, хто близько знали майора, почали натякати, що не погано було б і їх наділи хімічною зброєю. Але Іван Петрович робив вигляд, що вперше про це чує, а подумки кляв себе за надмірну балаканину в стадії алкогольного сп’яніння. 

Тим не менш, боротьба з жуком продовжувалась на майорових 30 сотках тими ж засобами років п’ять. В кінці травня Жуков вирушав до колишньої своєї частини, і вертався звідти з «каструлею», загорненою в папір.    

Але, саме головне, - картопляний бізнес приносив Жуковим непоганий прибуток. За продану картоплю вони відремонтували льох, перекрили хату. А третього року купили мотоцикл "Восход", після чого перестали бути залежними від єдиного автобуса о 7:20, який сполучав Степанівку з цивілізованим світом. Проте, головною метою була давня мрія майора - власний автомобіль, який при наявності Степанівської "дачі" не виглядав предметом розкоші. В чергу на "Жигулі"  Жуков записався відразу після виходу у відставку, тож за підрахунками, до жаданої мети залишалось кілька місяців. 

Тим часом настав шостий рік цивільного життя відставного вояка. Все йшло по відпрацьованому. Зорали, посадили, пропололи, майор привіз чергову «каструлю»,  ввечері встановив її на городі, та й пішов спати. 

Як виявилось наступного ранку, вночі знявся вітер, і як на зло, подув, клятий, у бік двору Скляренків. Воно б і нічого, якби на той час Василь не займався бджолами. У нього, до того злощасного ранку, було вже 16 вуликів. 

Прокинувся Василь, вийшов у двір – тепло, сонячно, а бджоли не літають. Підійшов до вуликів ближче – не гудуть. Відкрив  один вулик, другий, третій – бджоли лежать на дні. Прийшовши до тями, Скляренко прикинув варіанти, і безпомилково вирахував злочинця. Відразу ж, лютуючи від обурення, наніс доволі не дружній візит до сусіда.   

Переговори тривали до обід. Віолета Карлівна двічі бігала в магазин за горілкою. До чого дійшли, так і залишилося таємницею. Відомо лише, що після цього у Василя Скляренка відпала охота займатися бджільництвом, а  майор Жуков покінчив з вирощуванням картоплі. 

Не зважаючи на те, що вже тоді замість дусту і дихлофосу з’явилися нові, більш безпечні препарати, старого хіміка вони не спокусили. Зібравши картоплю востаннє, майор, тобто – підполковник Жуков, спахав город та засадив всі 30 соток часником.     

    О. Кононенко