Звістка про те, що цієї ночі пограбували Сільмаг, облетіла Степанівку блискавично. До восьмої ранку перед магазином зібралось кілька баб, щоб оглянути все довкола, та поділитися з присутніми своїми версіями того, що сталося. Не гаючи часу, продавщиця - Катерина Коваленчиха, розставляла по місцях розкиданий товар, прикидаючи, що б його й собі взяти, раз випала така нагода. Не довго думаючи, відрізала кусень халви, за звичкою поклала на терези – кіло, триста п’ятдесят. Замотала в газету, та поклала під прилавок де вже лежали чотири пачки печива «Привіт», і сукня жовта в червоний горох. Дільничний, старший лейтенант Свиридюк, прибув без чверті дев’ять на мотоциклі і з добрячим перегаром. - Ти що, зовсім намахана! – закричав на Коваленчиху, - тут же сліди! Геть звідси! Залишивши Катерину стерегти пограбований магазин, Свиридюк пішов у контору дзвонити в район. Ще з вулиці почув стукіт. Виявилось, у кабінеті парторга хлопці з майстерні виламували двері. - Падло, ключа вчора десь загубив, - повідомив господар кабінету, - а ти по ділам, чи так? - В райвідділ подзвонити – магазин же пограбували. - Гриша, я тебе дуже прошу, з усією серйозністю. Цих алкашів треба провчить. Оце як не посадиш цю падлюку – чарки з тобою більше не вип’ю! * * * Повернувся Свиридюк до магазину хвилин за десять – а Коваленчихи вже нема. - Де вона, твою мать! – гаркнув бабам, які все ще не розходились, чекаючи невідомо чого. - Так, пішла ж свиням давать! Свиридюк зупинився в нерішучості, аж тут побачив, як з-за рогу вийшов колишній колгоспний механік, а зараз заслужений пенсіонер Василь Опанасович Дьогтяр. - Панасович, - кивнув рукою, - іди сюди! Поки той наближався, дістав тремтячою рукою цигарку. - О, Гриша, дай закурить – попросив Дьогтяр не дійшовши до дільничного метрів десять. - Панасович, партійне заданіє, стій тут, нікого близько не підпускай до магазину… - Гриша, - не дав закінчити Опанасович, - Миколина корова, мої буряки, позавчора … - Панасович, давай не сьогодні! Зараз приїде опергрупа з району, стій тут, нікого не підпускай, а я зматаюсь хвилин на десять по дєлам! * * * У Свиридюка на цей час було єдине і дуже важливе для нього діло - похмелитися. Вчора стався перебор. Сина колгоспного головбуха три дні як забрали в армію, той і запросив дільничного зайти, випити «по чарці». Пам’ятає, як підійшли ще хлопці, пам’ятає, як горілка скінчилась, а далі – провал. Як розійшлися, як доїхав додому – хоч убий! Зупинився біля двору Степана Даниленка – єдиної точки на село. де можна було розжитися самогоном. Свого часу, Свиридюк, виконуючи план, накрив всіх хто гнав самогон, залишивши одного – Даниленка. По-перше, яке ж село без самогону, а по-друге, з дружиною Степана – Галиною, Гриша Свиридюк навчався в одному класі. - Галько, налий! - переступивши порога наказав дільничний. Почепивши кашкета на вішалку, сів до столу. - Здоров був, Грицько серед ночі, - сплеснула в долоні Галька, - я ж тобі ще вчора сказала, що тільки заколотила. Ти ж сам все перевірив. - К-к-коли? - Та ти що, нічого не пам’ятаєш? Ми вже спати полягли, як тебе чорти приперли! У запамороченій вчорашнім голові Свиридюка, почали виникати уривки спогадів. Дійсно, добивався в хату до Даниленків, потім виринули якісь сині двері з навісним замком, в які чомусь гамселив кулаком… * * * Значить до Коваленчихи! Та з магазину казьонку тягає. Тільки переступив поріг веранди, як назустріч з хати вийшла господиня з ящиком горілки в руках. Від несподіванки Катерина випустила дорогоцінну ношу з рук. Горілка з розбитих пляшок бризнула в усі боки, розлилась по підлозі. - А, бодай тобі! – вилаявся Свиридюк, витираючи рукавом краплі горілки з обличчя. - Григорович, це не те, що ти по-подумав, - мовила Коваленчиха, - це я ку-купила! - Так, Катерино, давай чесно і откровєнно - що вкрали в магазині!? - Сукню в горох, халву, - почала було перераховувати продавщиця, та побачивши скептичний погляд обляпаного з ніг до голови горілкою дільничного, замовкла. - А ще ящик горілки, так? - Хрін з тобою, Григорович, нічого не вкрали. - А якщо без протоколу? - Дві пляшки «Столичної». * * * - Гриша, прибігала Галька з контори, сказала, шо звонили з району, шо твої не приїдуть, у них машина поламалася, - повідомив Дьогтяр, - ти Миколі за корову скажи… Свиридюк ще раз обійшов магазин. На дверях підсобки вже висів новий замок, скрізь розкидані ящики, коробки, бита цегла, уламки арматури. А що то у траві блищить? Невже!? Такого дільничний зовсім не чекав. * * * - Товариші, на цьому закінчимо. Решта – в процесі роботи, - промовив парторг, як тільки до кабінету ввійшов Свиридюк, відчинивши відремонтовані двері з новим замком. Троє молодих людей, здавалось, лише цього й чекали, залишивши парторга й дільничного наодинці. - Так ти з магазином шось накопав? – спитав парторг. - Накопав. - Розказуй. - Васильович, шо розказувать? Ти, розказуй, на хріна ти магазин ограбив? - Гриша, ти шо, не похмелився сьогодні? Замість відповіді Свиридюк вийняв з кишені почорнілого від часу ключа з сталевим брелком, на якому вигравірувано серп і молот, та поклав його на стіл. Натомість парторг вийняв з кишені новий, блискучий ключ, подав його дільничному: - Примкни. Поки Свиридюк замикав двері, на столі з’явились півпляшки коньяку, дві чарки, тарілка з нарізаними салом і цибулею. - Тобі, Гриша, не участковим, а слєдоватєлєм, по особо важним дєлам – засміявся парторг дожовуючи сало. Свиридюк розумів, що ніякого «діла» бути не може. Навіть якщо він доповість своєму начальству все, як було, йому ж самому буде гірше. Подумати тільки - голова парткому колгоспу «Шлях до комунізму» вкрав у магазині літру горілки. Ограблєніє вєка, бля… У Васильовича - авторитет, його в будь-якому випадку прикриють, а сам Свиридюк втратить прихильне ставлення такого впливового чоловіка. - Васильович, ти хоч поясни, для чого? - заливши в себе другу чарку, спитав дільничний. - Понімаєш, їду учора ввечері з району, підібрав молодичку до Дмитрівки. Така, я тобі скажу, то шо нада. І з переду і ззаду. Розговорилися, бачу, вона наче не протів. Заїхав у посадки, тут, перед селом. Я і так, і сяк, а вона - не в яку. Не дає, хоч ти лусни! Чуствую - нада допінг, а в машині, як на зло, нефіга. Я, вроді посцять, а сам у село. Кругом темно, пів-дванадцятої ночі. До Даниленчихи – це ж у другому кінці села, а тут – магазин. Кусок арматури попався під руку, я їм замок і скрутив. Літру, Гриша, лі-і-ітру всього взяв! - Та, я знаю. - Вранці хотів віднести гроші Коваленчисі. І за горілку, і за замок. Аж тут кинувся - ключа нема, потім одне за одним… - Не стоїть тобі уже рипаться. Коваленчиха претензій не має. А що ж з молодицею? - О, Гриша, кайф! Випили по стопійсят – і пішло-поїхало! У посадках двічі, і ще раз перед Дмитрівкою! У три ночі додому попав! Ох і молодиця, такої давно не порав! А ти, Гриша, придумай якусь одмазку. А з мене – поляна. - Васильович, та вже все в порядку. Поляна – само собою, і ще одна прозьба. - Гриша, для тебе – що хоч! - Познаком з молодицею. - З дмитрівською? Да хоч січас! Через півгодини парторгівський ГАЗ-69, здійнявши куряву, промчав по селу. - Куди це він? – спитав Дьогтяр сусіда Миколу, проводжаючи поглядом машину. - Тепер, мабуть, дмитрівський магазин грабувати.
| 
