Закінчувались 80-ті. Билась у передсмертних конвульсіях перша у світі країна робітників і селян. Експеримент по побудові комунізму в одній, окремо взятій країні, добігав кінця. Шкода лише, що не «кашоварам» довелося «розсьорбувати кашу», заварену ними в далекому 17-му.

Припиняли роботу промислові гіганти, заводи, фабрики, колгоспи і радгоспи, продукція яких, крім партії і уряду, була нікому не потрібна. На їх місце почали приходити кооперативи, приватні і спільні підприємства, акціонерні товариства, які утворювались і розмножувались, як кролики. Підприємливих людей у країні виявилось не так уже й мало. Головною галуззю ставала торгівля. Були, звісно, й такі, хто не хотів занадто заморочуватись. Їм потрібно було усе й відразу. 

*  *  *

Сашко повертався з бібліотеки пізно ввечері – готувався до семінару з будматеріалів. Дорога до гуртожитку пролягала через парк. Поодинокі, дивом уцілілі ліхтарі місцями освітлювали центральну алею. 

В голові, завантажена за вечір інформація про будівельні матеріали, поступово впорядковувалась. Перелік властивостей цементу обірвав гучний вигук: «Показуй, гад!». Сашко підняв голову, притишив ходу. Попереду, під одиноким ліхтарем троє про щось голосно сперечались. 

«Цих хлопців краще обійти» - ступив з доріжки на опале листя, зробив кілька обережних кроків в бік від небезпечної компанії. В цей час пролунав постріл. Сашко інстинктивно упав, двічі перекотився, і опинився за стовбуром дерева. Вистрілили ще двічі. Серце вискакувало з грудей.  Переборюючи страх Сашко одним оком виглянув з-за дерева. Від того, що побачив, серце, здається, таки покинуло тіло – прямо на нього біг чоловік з дипломатом! Тут пролунав останній постріл і в парку запанувала тиша. 

За кілька метрів від Сашка лежав щойно убитий незнайомець. Двоє на алеї теж не подавали ознак життя. «Мерщій тікати звідси» - виникла логічна думка. Підвівся, ще раз оглянув «поле бою». Здається, троє, які щойно голосно з’ясовували стосунки, більше цього ніколи не робитимуть. 

Ступив крок, перечепився об якийсь предмет, ледь не впав. Нагнувся – дипломат! Цікавість взяла верх над страхом. Та, й боятись, власне, нема кого. Ті, хто знають про цей дипломат, уже нічого нікому не скажуть. Не виходячи на центральну алею, з портфелем в одній руці і дипломатом в другій манівцями дістався виходу з парку.

«Стоп, куди я? У гуртожиток не можна. Зайві свідки не потрібні та й ділитися доведеться. А не хочеться.» Про те, що в дипломаті щось доволі цінне, у Сашка не було сумнівів. Не даремно ж троє у парку постріляли один одного. 

Згадавши, що Корейко зберігав свої мільйони на вокзалі у камері схову, знайшов вирішення проблеми. До вокзалу 15 хвилин на тролейбусі. Он, якраз підходить до зупинки. 

Тролейбус був майже пустим. Сів на заднє сидіння, поклав на коліна дипломат. Шкіряний, з двома замками. Як і здогадувався, замкнений. «За ключем у парк повертатися не буду, – посміхнувся, - підважу викруткою. В крайньому разі, розріжу шкіру».  

На вокзалі було людно і гамірно, незважаючи на пізню пору. П’ятнадцяти копійок не було. Було двадцять. В газетному кіоску за п’ять копійок купив якусь листівку, отримав здачу, пішов до камер схову. 

Камера №220 – напруга в електромережі, код «С513» - Сашко, місяць і число народження, після стількох занадто емоційних подій не повинен забути.

*  *  *

Сусіди по кімнаті – Гриць і Толян уже спали.

- Чому так довго, - примружився від засвіченої лампи Толян. – Ми картоплю жарили. Твоя доза на столі. 

Тільки тепер Сашко усвідомив, на скільки він зголоднів. Зачерпуючи з сковороди захололу картоплю подумав: «Скоро буду ось так, ложкою їсти червону ікру і закушувати чорною, -  і з вдячністю за вечерю вирішив, -  все таки, з хлопцями неодмінно поділюсь».

Довго не міг заснути. Знахідка не давала спокою. Дивно, але три вбивства, майже на очах, зовсім не турбували, відійшли на задній план перед головною загадкою – які скарби чекають на нього в дипломаті?

«Саме краще, якби там були долари, -  розмірковував Сашко, - долар і через сто років залишиться доларом. Гірше, хоча теж не погано, якщо рублі. А якщо золото чи інші цінності? Мороки з ними. Саме непідходяще - наркота. З нею буде найгірше. Хоча, як кажуть: дарованому коню…».

*  *  *

Семінар Сашко завалив. Не лізли в голову ні цемент з вапном, а ні пісок з глиною. У нього були інші проблеми. Можливо, пошле він цей інститут під три чорти. Навіть подалі. На якого біса йому диплом інженера, коли у нього повен дипломат доларів. Після першої пари повернувся до гуртожитку.  Ножа  узяв свого, викрутку позичив у хлопців з вісімнадцятої кімнати та й вирушив до вокзалу. 

Камера №220, код «С135», не відкривається! Обікрали!!! В голові запаморочилось, ледь не втратив свідомість. 

«Спокійно, - взяв себе в руки, - місяць і число! А я що набрав? От телепень! «С513», все в порядку, товар в сейфі!"   

Операцію по злому дипломата вирішено проводити подалі від сторонніх очей – в туалеті. 

Вокзальний туалет не приваблював ні запахом ні естетикою. З чотирьох кабінок двері залишились лише на одній. Пробравшись навшпиньки по залитій водою підлозі смикнув за двері.

- Зайнято, - відповіли звідти і потягли двері на себе. 

Зачекав. Увійшов. Виявилось, даремно чекав – двері були без защіпки. Вилаявся. Що робити? Походив по вокзалу. І ось – є вихід! Платний туалет! 

Вхід 10 копійок, не шкода, коли в дипломаті за самими скромними підрахунками один мільйон доларів! У платному туалеті пахло не набагато краще, зате було менше людей, і кабінки з защіпками. Зайшов у саму дальню, закрився і приступив до роботи. Спочатку спробував кінчиком леза повернути замок – не вдалося. Потім викруткою – той же результат. 

«Будемо ламати – прийняв рішення, - хоча і шкода дипломату». Та все було даремно. Дипломат, вочевидь, був не простим, а броньованим. Такого ножем і викруткою не візьмеш. Операція по злому завершилась ні чим, якщо не брати до уваги зігнуту викрутку і відламаного кінчика ножа.

Зрозумівши, що наскоком дипломат не взяти, Сашко вгамував свою нетерплячку – нікуди мільйон не подінеться, і заходився ґрунтовно вивчати проблему злому броньованих дипломатів. Закинувши заняття в інституті, він заглибився в пошуки відповідної літератури. В інститутській бібліотеці нічого схожого не знайшов. Пошуки довелося розширити. Лише на п’ятий  день, за позиченим абонентським квитком в бібліотеці МВС натрапив на невеличку брошурку підполковника Самсонова В.С., в якій було розглянуто деякі способи злому броньованих кейсів. Найдоступнішим здався спосіб з використанням ножівки по металу з полотном з алмазним напиленням.

На другому етапі Сашко зайнявся пошуком такого полотна.  До цієї задачі він підійшов з усією ретельністю. Купив карту Києва. Щоб мати доступ до телефону, напросився на чергування по гуртожитку і за допомогою довідкової служби позначив на карті всі господарські магазини міста. 

Гриць і Толян дивувалися: «Що з тобою?  На заняття не ходиш, невідомо де пропадаєш. По карті що плануєш?».

На всі запитання була одна відповідь: «Потім усе розповім».

На пошуки алмазного полотна відвів два тижні. Але тут йому пощастило. В першому ж господарському магазині на Подолі, до якого він завітав, йому підказали, що такі полотна краще шукати не по магазинах, а на «Заводі Корольова». Наступного дня о 7:00 Сашко стояв біля прохідної заводу, а о 8:30 в обмін на пляшку «Екстри» отримав омріяне полотно.  

Для розтину дипломату було майже все готове. Залишалося визначитись з місцем операції. Територію міста Сашко відкинув відразу – скрізь люди. Найкращим варіантом був ліс. Вибір припав на платформу «Ялинка», що біля Броварів. Там сосновий ліс, там у ці пори ніхто не шастає, усамітнюйся, і роби, що завгодно.

*  *  *

30 жовтня о 8:27 з дванадцятої колії залізничного вокзалу «Київ - Пасажирський» до станції «Ніжин» вирушив електропоїзд. У третьому вагоні сидів Сашко з двома сумками в руках. В одній знаходився броньований дипломат, в іншій – інструмент для його злому. Витрати на підготовку до операції становили близько 30 рублів, які він напозичав, де тільки зміг. У недалекому минулому для нього це була величезна сума, а для без п’яти хвилин міліонера – ніщо. Подумки посміхнувся – віддам з процентами.  

Як і планував, зійшов на платформі «Ялинка», заглибився у ліс приблизно на кілометр, вподобав місце під сосною відповідного діаметру і приступив до роботи.

За допомогою саморобного затискача прикріпив дипломат до стовбура сосни, встановив полотно у ножівку і почав пиляти першу клямку. Полотно повільно але впевнено вгризалось у метал, з кожним пропилом скорочуючи час до довгоочікуваної зустрічі Сашка зі своїм багатством.

Нарешті, перша клямка була розпиляна. Розвернувши дипломат у затискачу приступив до другої. Справа йшла повільніше. Від утоми доводилося більше перепочивати та й полотно вже добряче притупилося. Коли  до повного розпилу залишилася приблизно третина, рука здригнулась, і, о лихо, алмазне полотно лопнуло навпіл. 

Сашко, був готовий до такого розвитку подій. Вийняв більшу частину полотна з ножівки, обмотав половину ганчіркою, взяв її рукою і вільним кінцем продовжив пиляти. Трохи не допилявши, дістав з сумки невеликого ломика, завів загострену частину під лямку, рвучко смикнув за іншу. Клямка розламалась навпіл. Шлях до багатства був відкритий!

Сашко не поспішав – розтягував задоволення. Поклав дипломат на землю, присів напроти, заплющив очі, підняв кришку. Уява малювала двоповерховий будинок, дачу, гараж на дві (ні – на три!), машини, яхту з напівголими дівчатами…

Розплющив одне око, потім інше. Газета «Правда» прикривала вміст дипломату. Відсунув її трохи, потім більше… Під газетою були не долари, не рублі, не золото з діамантами, навіть не наркотики. Там лежали три стоси книг:  Брежнєв, Л.І. «Мала земля. Відродження. Цілина».   

*  *  *

Якби не звуки залізниці, Сашко цього вечора не вибрався б з лісу. До платформи дістався вже по темному. Змарнілий, розгублений, без речей. У вагоні електрички майже нікого не було. Сів біля вікна. В дальньому кінці вагону цілувалися хлопець з дівчиною, через три сидіння ліворуч розташувалась огрядна тітка з такою ж сумкою.

 «А що, власне, сталося, - подумав, - 30 рублів – маячня. Зароблю - віддам, «будматеріали» перездам, все буде добре!». Електричка наближалась до Дарниці. Сашко зрозумів, чому тут так мало людей – вагон не опалювався. Щоб перевірити свою здогадку, поліз рукою під сидіння помацати обігрівача. Рука наштовхнулась на якийсь предмет. Висунув його на прохід. 

Це був чорний шкіряний дипломат!    

О. Кононенко