А Носівка була притихлою і сумирною... Дехто виходив на дорогу з квітами. Процесія розтяглася -- більше 50 вінків, родина та друзі, соратники. Попереду -- два українські прапори та стяг Української Народної партії, головою районної організації якої був небіжчик. А з самого переду -- церковний хрест, перев"язаний рушником. Півча всю дорогу співає "Святий кріпкий...". Щоправда, на перехрестях місцевий батюшка чомусь не читає Євангеліє, але то вже справа його сумління...

На похорон Миколи Андрієнка, колишнього голови Носівської районної державної адміністрації (з того "помаранчевого" призову, так занедбаного Президентом), письменника і Патріота, приїхали однопартійці з Чернігова, Борзни, Куликівки, Ніжина, Козельця, Бобровиці та колишні і нинішні голови райадміністрацій Віктор Лазар (Чернігівський район, він, як своєрідний староста, і організував, певно, приїзд колег), Ярослав Майданський (Семенівка), Валентина Чернік (Новгород-Сіверський), Борис Мелашенко (Корюківка), Григорій Скидан (Щорс), Василь Амельченко (Сосниця), Олексій Кривець (Городня), Микола Булах (Бахмач), Олег Шпак (Куликівка), Олег Нестеренко (Прилуки), Володимир Брайко (Чернігівський район). Олег Обушний, певно, представляв обласну раду. Не будемо згадувати відсутніх, які обов"язково мали б віддати останню шану -- Бог їм суддя.

Відспівував небіжчика місцевий священик УПЦ Московського патріархату, але соборував священик УПЦ Київського патріархату о. Сергій Чечин з Ніжина (у Носівці досі нема храму Київського патріархату). Символічно, але і цим Микола Андрієнко наче поєднав дві розсварені церкви.

Біля розкритої могили несподівано довелося промовляти і мені після в.о голови Носівської адміністрації Пухи (патріотично говорив чоловік -- так, як би й хотів, певно, покійник), голови обласної організації УНП Володимира Ступака, депутата обласної ради Віктора Лазаря. Я сказав, що Микола Андрієнко згорів за Україну -- така миттєва хвороба сталась тому, що він болісно реагував на всі несправедливості щодо українських справ. Несправедливо був і він звільнений з посади голови районної адміністрації...

Коли Микола Петрович подарував мені свою вимріяну книгу "Лисогори", просив, щоб я прочитав швидше. Коли ж нарешті я знайшов час (його книга потребує вдумливого читання), і подзвонив та сказав -- мовляв, у книзі багато коректорських помилок, але загалом це дійсно українська книга, він зітхнув наче аж із полегкістю. Чесно кажучи, читаючи його книгу, я стримував клубок у горлі -- таке воно все рідне, наше, українське... А вже тепер, як Миколи Петровича не стало, я у подарунковій присвяті на книзі прочитав, як високо він мене назвав -- побратимом. Це зобов"язує.

http://www.siver.com.ua/news/2009-01-25-1401