Бабуся Марія: двері вже полагодили1 листопада двоє грабіжників вдерлись до хати 77-річної Марії ЖЕРЕБ з села Андріївка Носівського району. Бабуся — не підприємець і  не колишній остарбайтер. Працювала все життя у ланці, з доходів лише пенсія, з хазяйства — десятеро курчат, Тузик та Жучка.

Згорблена старенька з недовірою відчинила мені двері. Вона тепер не тільки на ніч замикається, а й вдень.

— Я попоралась, повечеряла, ще не встигла й помолитися на ніч, коли у вікно хтось постукав. Було десь о пів на дев'яту. Відхилила занавіску, бачу руки у білих печатках на шибці. Це один, а другий тупає по двору. Перший гукає: «Дайте сірників закурить!» Я кажу: «Ви ж курці, у вас і спички є». А у самої серце стискається, біду чує. По сусідству ж хати пусті. Навкруг ні одної живої душі.

— Собаку на ніч відпустила, і той десь побіг. Аж трушусь, як то все згадую, — витирає сльози бабця Марія. — Дивлюсь, а один кілок із-за хліва несе. Двері будуть вибивать, — зрозуміла. Чую, вже в двері гупають. «Гроші давай! Двері відчиняй! Не відкриєш, вікно виставим!» — один таким наче шепелявим голосом требує.

— Я й кажу: «Так немає ж у мене грошей. Дочка була у вихідні, їй віддала». Не повірили. Знайшли у дворі сокиру і давай нею двері вибивать. А тоді взяли біля воріт шпугу (залізну пластину), підважили і відчинили один замок. Я кричала: «Люди, рятуйте! Господи, спаси, Боже, помилуй!» А грабіжники: «Гроші давай!». Вже й половину дверей вибили. У ту дірку я подала 460 гривень — все, що було. Більше, кажу, синочки, немає. Не повірили.

Вибили двері, вдерлися в хату. Один двічі вдарив мене в бік, так, що й ноги підкосилися. На мені був пуховий платок, виходила ж у сіни, їм гроші віддавала. Напнули на мене хустку, що й світу не видно. Схопив один з нападників мене ззаду за шию, отак і тримав. Другий кинувся нишпорити по хаті. На печі все перевернув, подушки порозпорював, з шафи все вивернув, з валіз речі повикидав. «Де гроші?» Я плачу, кажу, все віддала. Тут він підносить мені якусь бумажку, наче шматок газети. «Так от, я найшов гроші, а ти брешеш». А я й кажу: «Де ти їх міг найти? Що було, вам віддала». А вони кричать: «Давай гроші, ти ж пенсію недавно получила».

А я плачу і молюся, і примовляю: «Синочки, помилуйте...» Довго вони шукали, та нічого більше не знайшли. Навіть вузол, зібраний на смерть, розкидали.

Хлопці зібралися йти. Один і питає: «Що будем зі старою робити?» Другий трохи подумав: «Нічого не будемо. Сиди, з хати не виходь», — наказали. Я боялась голову піднять, сиділа до ранку. Як стало сіріти, ледь на ноги стала, пішла до сусідки Євдокії Вербицької, соцпрацівника, у неї є телефон. Вона і викликала міліцію. Правоохоронці приїхали швидко. Фотографували, записували. Та й по сей день нічого не знайшли. Казали, з Козар якихось двох затримали, а вскорості і відпустили.

— Маріє Тимофіївно, а ви хоч їх обличчя розгледіли?

— Така була перелякана, що якби і побачила, забула б. Вони ж хустку мені на очі насунули. Ще як у двері добивались, у темряві примітила: в одного наче щось на щоці наклеєне було. Та без місцевих не обійшлося. Звідки чужим знати, що я пенсію недавно отримала? Сама живу, сусідні хати порожні.

Одна надія на Бога. Оце дочка приїжджала, так мені ще молитов оберігаючих напривозила. А мені соромно сказати, внукам на день народження копійки не передала. У Серьожі 21 листопада був, у Сашка — 28-го. Щоб до пенсії дожити, у двоюрідної сестри грошей позичила. Бо приїде автолавка, а в мене й на хліб не буде. У Андріївці ж магазину немає, на віру не візьмеш. Машина ж з продуктами лише двічі на тиждень приїздить. Вночі погано сплю. Вже двічі їздила в Козари, щоб пошептали від переляку.

Валентина ОСТЕРСЬКА,  щотижневик «Вісник Ч», №49