 Мені вже за 70. Самі розумієте, скільки складних випробувань випали на долю нашого покоління. Голод, окупаційні поневіряння. Голод для таких, як я, був не 33-го, голод у війну й після -- у 1947 році. Як хотілось хліба, сидівши за партою без жодної книги й зошита. Старші за таких, як я, були всі на відпрацюванні будівництва народного господарства, своїх населених пунктів. Й завжди з нами поруч крокувала рідна районка, розповідаючи про трудові перемоги та звершення своїх земляків, знайомила з усіма найважливішими подіями, котрі відбувалися на той час в нашій країні. Звичайно, життя не стоїть на місці. На зміну нам, ветеранам, приходять молоді, енергійні люди, котрі творять нові матеріальні блага, будують нове прийдешнє. А ось наша рідна районка залишається все такою ж людяною, близькою серцю кожного зі своїх читачів. А ще для мене вона залишається єдиним промінчиком, однією з тих небагатьох життєдайних ниточок, котрі пов’язують з навколишнім життям. Якби творці газети й справді знали, з яким нетерпінням я щосуботи чекаю на цей свіжий ковток повітря в інформаційному просторі Носівщини! Як найдорожчу гостю, найщирішу, найближчу та найвірнішу подругу. Щире вам за це спасибі. Нехай і надалі множиться число ваших шанувальників та кількість добрих, щирих та лише приємних нових. Варвара ВЕРБА, пенсіонерка.
|
