Минулий тиждень минув у районі під знаком 66-ї річниці визволення Носівщини від німецько-фашистських загарбників. Мабуть, то й на краще, що організаторами урочистостей з цієї нагоди було вирішено роз’єднати їх у часі з іншим, для нас вже теж традиційним велелюдним святом -- Днем міста та річницею утворення району.
Небагато вже їх залишилося серед нас -- не лише самих визволителів, а й справжніх очевидців тих буремних подій. З кожним роком все більше переступають межу вічності, гамзатовськими журавлями відлітають за небокрай, залишаючи по собі лише добрий земний слід та світлу пам’ять. Та допоки вони ще тут, з нам, нашими дітьми та внуками, як важливо не втратити естафети пам’яті, яку ці люди несуть у своїх душах та серцях впродовж усього життя. Низький їм уклін, що завдяки цьому вони змушують багатьох з нас думати по іншому, діяти -- за велінням серця.
16 вересня 2009 року. Не зважаючи на здоров’я та роки, Микола Семенович Фесенко разом з Олександром Дмитровичем Калинкою ще до початку урочистостей біля Меморіалу Слави та Вічного вогню встигли побувати за трьома такими адресами. Зізнаюся, вперше саме від них дізналася, що на одному з міських кладовищ, що по вулиці Пилипа Орлика, є невідома братська могила, в якій поховано останки 35 воїнів-визволителів, загиблих під час наступу біля залізниці. Скромний металевий обеліск, виготовлений вочевидь кустарним способом. Очевидно, хтось з родичів, що доглядають сусідні могили, попрацював і тут, вирвав траву навколо нього та невеличкої меморіальної плити. Вклонившись світлій пам’яті полеглих тут, поспішаємо за наступною адресою -- до пам’ятника Герою Радянського Союзу Олександру Ройченку та могили бійців, як і Олександр Олександрович померлих від ран у госпіталі. На відміну від попереднього, на потемнілих від часу та негоди плитах з викарбуваними на них прізвищами похованих вже лежать кимсь принесені сюди живі квіти. Отже, живе в серцях людей естафета пам’яті. Вкотре переконалися в цьому і тут, і біля пам’ятника полеглим захисникам Носівки, що обабіч асфальтівки, що веде на Мрин, де того дня проводили урок мужності старшокласники Мринської школи...
Років з десять тому, такої ж, як і нині, сонячної вересневої пори сидячи на лавці біля двору, сусідська бабуся Надія Іванівна Бородіна у розмові зі мною ділилася своїми спогадами про визволення її рідного міста від фашистських поневолювачів. Довго розповідала, подумки повернувшись у свої юні роки боючись пропустити, здається, бодай якусь мить, з того періоду пронісши намагалася передати радісний настрій кожного зі своїх знайомих і незнайомих односельців від зустрічі з визволителями, їхні розмови. Зауважила навіть те, що й день той пам’ятний був таким же, як і нині, сонячним та погідним, немов і природа раділа цій світлій даті. Немає вже на цьому світі сусідки, пішли у вічність інші очевидці визволення. А сонце, як і тоді, світить не по осінньому м’яко та яскраво. Назавжди. Як пам’ять. Як естафета поколінь...
К. МИХАЙЛЕНКО.