Поспішиш -- людей насмішиш. Тепер уже очевидно, що цей мудрий народний висновок стосується й здійснюваного реформування українського агропрому, яке триває, вважай, уже два десятки літ. Почали в запалі, з настроєм рішуче змінити форму власності, як увійшло вже в революційний менталітет. Надто глевким виявився млинець, вкотре підвела ідеологія, яку випустили галопом уперед економіки. І ось, зруйнувавши до основ, ще й донині наше село ходить між рифами, і якщо ожило острівцями благополуччя, то це знову лише видимість бажаного та привід для переможних ілюзій владцям на вищому Олімпі, які ніяк не встигають впритул наблизитись до проблем селянської глибинки, зокрема, і в зв’язку з частими перемінами чолових. 

 Проїдьте автомагістралями -- центральними й об’їзними -- й переконаєтесь неодмінно: там, де колись в жнива буяли пшениці, милували зір цукристі, а восени врунилась озимина, -- ще й нині бур’яни. Одні пани-інвестори збанкрутіли, інші оглядаються, бо до їх головної мети -- дочекатись землі на ринку -- українці ще не дозріли. Й навіть тоді, хіба сподіватись на бажані й очікувані переміни для села? 

 Вкотре на вустах і в думках досвід сусідів-білорусів, які не руйнували, зберегли десятилітні надбання радянського агропромислового комплексу і вміло підвели його до європейських ринкових стандартів. Традиційне Полісся, де землі зрідні наших держанівських, адамівських, козарських, але там вирощують стоцентнерні врожаї кукурудзи на круг, з українцями діляться житнім борошном, вражають Київ найвищим ґатунком переробленої продукції тваринницької галузі, виручають солідно нас цукром у критичній для держави ситуації. Гречкою, щоправда, підмогли китайці…

 Може, не слід вкотре посипати голову попелом, продовжувати тему загальновідомими прикладами -- звідки на українському прилавку сало і курятина, крохмаль і справжні вироби з льону, навіть хрін, овочі, садовина… Боляче, дуже прикро, що ми, з найщедрішими у світі чорноземами, не в змозі забезпечити продовольчий достаток для своїх співвітчизників, замість того, щоб годувати ще й півсвіту з набутками для хліборобів і держави. Було ж це колись давним давно і ще пам’ятно для мого покоління, коли тиражувалися успіхи України хлібної і солодкої держави в агітках за крок у незалежність.

 Зрештою, всього було в історії. Не одним голодомором жили. Та питання з питань: як буде? Майбутнім днем думати і дихати стомились усі. Й село теж. Реформами вдавились, чесне слово. Обіцянкам уже не віриться. Та все-таки залишаємось з надіями й одвічним оптимізмом, що нинішній Президент, уряд привернуть державну увагу до селянських проблем і зроблять навіть неможливе, щоб вигідно було вирощувати всі культури, забезпечуючи сівозміни і впровадження досягнень аграрної науки, техніки, передового виробничого досвіду. Поки що це лише на словах.

 Тож у переддень професійного свята найщиріше зичу здійснення цього українським аграрникам і, безперечно, нашій хліборобській Носівщині. Не вдаючись до персоналій і конкретних здобутків, на фініші року ми заслужили й похвали, і нагород, і вдячності.

 Що тобі подарувати, дорогий мій агропроме? Хіба що повагу й щиру вдячність. А мій біль і смуток нехай залишаться при мені разом із найбільшим скарбом нашого народу -- найбагатшою в світі землею і найпрацьовитішими найсумліннішими людьми, які дбають про достаток на землі, добробут кожної родини, міць держави.

О. НЕСТЕРЕНКО.