Високішає неба, а з ним і сонце. Від його тепла починають танути сніги, відкриваючи дорогу у весну, а весна -- в Шевченкові дні. Саме в цю прекрасну пору, коли природі випало оживати, народився він, наш Великий Кобзар, перед безсмертним духом якого схиляємось із побожністю в ці дні і вшановуємо пам’ять.

 Ця пам’ять ніколи не полишала українців. Із великим співчуттям до його мученицького, стражденного і надзвичайно короткого життя, жахливої правди його трагічної біографії, яку б не зміг відтворити найгеніальніший драматург. Жорстока, немилосердна доля, лише якою він зі своїм полум’яним і віщим словом був і залишається назавжди прикладом людської й національної гідності, проживши всього 47 років. З них, згадаймо, 24 роки -- кріпаком, 10 -- на засланні, дещицю -- під наглядом поліції. Та й чи був він вільним навіть ті останніх 9 років, згораючи у великій жертовній любові до України, її простих людей?!

 Вважай, за тиждень до своєї смерті Тарас почув найвеснянішу для себе звістку -- підписання російським царем указу про скасування панщини. Більшої події, ніж та, що відбулася 3 березня 1861 року, в Російській імперії, не було на все століття і, напевне, дізнавшись про це, помирав спокійно, знаючи, що немарно боровся проти ненаситного панства, за визволення селянства з кріпацької неволі.

 Як наразі сприйматимуть Кобзаря новоявлені багатії, пам’ятаючи, що його вірші, які тисячами рукописів ходили між простими людьми всієї Росії й Україною, зробили свою справу, завдавши чималого клопоту стовпам імперії?!

 Тарас Шевченко був надзвичайно потрібний і в минулій радянській добі. Але не весь сповна, а в купюрах, без гірких пророцтв Поета, яких вистачило й на наступні століття. Згадаймо знову: «Гірше ляха свої діти її розпинають» або «На нашій славній Україні, на нашій не своїй землі».

 Мої студентські роки співпали з «крамольними» 70-ми, коли вже до пам’ятника Тарасу Шевченку була закрита дорога в пам’ятне 22 травня. Починалася вона офіційно з ініціативи комсомолу, а втім, дуже скоро недремним оком у звичайній акції вияву любові молоді до Кобзаря було побачено націоналізм. Багатьом і багатьом із студентської молоді, які навіть випадково заходили з квітами до пам’ятника, довелося попрощатися з навчанням у вузах, а то й просто відсиджувати…

 І все ж, не афішуючи, нам з групою студентів з Ніжина на чолі з незабутнім Павлом Олександровичем Сердюком, талановитим літературознавцем і наставником, в той час випало здійснити поїздку до Канева й піднятися на Чернечу гору. Піднімалися, пам’ятно, обіруч з Володимиром Сапоном, однокурсником, нині відомим літератором і талановитим журналістом, тамуючи дихання на крутих сходах. Аж біля самого підніжжя дихнулося на повні груди й відкрився Кобзар -- такий дорогий, рідний і надто -- суворий.

«Та не однаково мені,

Як Україну злії люди

Присплять лукаві і в огні

Її окраденную збудять,

Ох, не однаково мені…»

 Дорогою з Канева багато думали й говорили, читали Кобзаря й Миколу Холодного, його вірші тоді ходили в рукописах й, зокрема, «Товаришам із тюрми», мало не за Франком, написаний після 15 діб відсидки в Лук’янівській «за хуліганство». І довго-довго ще залишалися в пам’яті легенди Чернечої гори: про Ликеру, яка до останніх своїх днів жила тут, і про солдата, який, повернувшись з війни без ніг, сам, відмовившись від допомоги, піднявся крутосхилами на Чернечу, до підніжжя Тараса.

 Думається, до болю думається в ці дні про нього, воістину першого Великого Українця, якого співвітчизники визнали лише четвертим хай навіть у телешоу, Пророка, вічне прохання якого «Обнімітесь, брати мої, молю вас, благаю» й донині поза серцем і розумом політичної й мистецької еліти.

 До високості дум Кобзаря ми йдемо вже півтора століття. Піднімаємось на голос Поета, що й наразі стоїть на сторожі «рабів отих німих», нагадуючи: «А ще гірше -- спати, спати і спати на волі».

 Піднімемось, не може ж так бути.

О. НЕСТЕРЕНКО.

«Носівські вісті» №9(9185)