Ще Носівочка у полоні криги і сад не встиг прокинутись від довгої зими, ТАна поріг з юним березнем обіруч стала молодюсінька весна. А з нею – й свято найпрекрасніше, найхвилюючіше, наймиліше, з яким не В гріх бути і єретиком в дорозі суворого Великоднього посту, коли тостувати тюльпанами й мімозами якось таки не ввійшло в традицію...

 Проте думається в цей березневий ранковий час особливо, духовно звеличено, бо традиційно відзначаємо в ньому день народження і день пам’яті таки першого українця – Тараса Григоровича Шевченка, якому наразі виповнюється 195 від народження.

 Пам’ятна дата зобов’язує Україну схилитися в доземному поклоні перед своїм геніальним сином, який освятив її тернистий шлях, став пророком, уже не два століття наперед, володарем її невмирущого духу.

 Чи до душі йому, небожителеві, який пройшов шлях від безправного кріпака до світового визнання Митця, Мислителя, Месії, наші превелебні хори від багатьох поколінь услід. Стільки сказано мудро, правильно, людяно про значення і велич Тараса Шевченка, що вже й затісно в душі його простому і рідному образу малого пастушка, а затим і „алмаза в кожусі”, духовна велич і слава якого змушувала серця не одного покоління обливатися кров’ю за горе людське, утверджувала в світі не тільки красу нашого народу, а являла в ній загальнолюдське, що приваблює людськість планети до нього і до українців як до великого сина великого народу.

 Його велич не обмежується вкладом у літературу, культуру в цілому, бо з ім’ям великого Кобзаря, його духом пов’язаний великий і тернистий шлях нашого народу в умовах виживання і боротьби проти рабського упокорення духовного і фізичного нищення.

 „Досить було однієї людини”, - писав про великого Поета Остап Вишня, - щоб урятувати цілий народ, цілу націю”.

 Майже два століття цей рятівний круг нам від Кобзаря. Не знаю, якою була б його зустріч із Леніним, якби Тарас піднявся тоді, а то й пізніше, у проголошеній і твореній для народу добі, коли для загалу став справжній раптом недоступним, видаючись у купюрах, вульгарно спростованим своїми будівничими, бунтівничими помислами.

 Біблійний Мойсей вів своє плем’я сорок років до землі обітованої. Тарас Шевченко залишив за себе поводирем Слово, швидше, „огонь в одежі слова” і прапор, що кличе і розбуджує, служить дороговказом і оберегом в найголовнішому – заповіді любові.

Свою Україну любіть.

Любіть її... Во время люте,

В останню тяжкую минуту

За неї Господа моліть.

 Колись, уже давно мені заходила було єретична думка – якби зустрілись Тарас і Ленін. Вона наразі неактуальна, бо вже до двох десятків літ живемо в часі, здавалось, омріяному ним, який мав би зігріти, об’єднати в сім’ї вольній, новій, відчути „в своїй хаті й свою правду, і силу, і волю”.

...Аж бачу, там тільки добро,

Де нас нема –

вкотре пророче не зраджують „малих рабів отих німих” його гнівне до несправедливості, неправди слово, велике і добре серце. Чи всує вкотре згадувати, яку ми маємо Україну нині, чи піднялися у зрості великим народом зі своїм великим сином? Питання риторичне, вже впродовж двох століть звернене до кожного українця і значним числом до тих, хто із сущих можновладців потрапив до когорти великих услід за Тарасом. Питання віку і бурхливої доби часу, в якому всі ми повірили, що живемо за Тарасом. А що якби він піднявся і глянув нам у очі. Чи знайшлася б у когось хоч мужність попросити бодай вибачення у Пророка?!

О. НЕСТЕРЕНКО.

«Носівські вісті» №10(9078)