На свої головні збори червонопартизанська громада завжди збиралася неохоче. Хіба що коли йшлося про якісь кардинальні проблеми села та його мешканців, типу висловлення недовіри місцевій владі чи вирішення земельних, місцевих "газових" питань, тоді багато хто згадував про свою причетність до членства у громаді, котра, як відомо, здавна вважалася великим чоловіком, здатним вирішувати серйозні проблеми. За інших обставин кожен намагався жити за іншим принципом -- своєї хати скраю. Причому подібна ситуація складалася не лише по центральній садибі, а й інших селах цієї самоврядної території. Ось і сулачани з досліднянцями основним числом свої найголовніші збори року проігнорували. Перші, так звані "сулацькі кияни" -- завваживши, що проблеми залізничного сполучення та працевлаштування у столиці, пошук заробітків стали вище справ місцевих. Схоже, виявилася неприйнятною така форма співпраці з органами місцевого самоврядування й для досліднянців, котрі, можливо, відчувши себе пасинками у червонопартизанській громаді, останнім часом прагнуть своїми проблемами та бідами тулитися безпосередньо до керівництва та колективу дослідної станції, аніж до сільської ради.
Чужими стали проблеми червонопартизанської громади й для самих науковців, не зважаючи, що цьогорічний сход вирішено було проводити в актовому залі їхнього адмінприміщення. Пасивною виявилася й позиція депутатського корпусу, адже хто-хто, а бодай вони таки мусили не обминати це зібрання. Виручили, як завжди, пенсіонери. Користуючись нагодою бачити в себе представників сільської ради, десятків зо два досліднянських пенсіонерів звернулося сюди за довідками. Дехто з них залишився послухати звіт А.Г. Ільяша. Втім, звіту як такого -- з конкретними цифрами та показниками щодо зробленого в році попередньому, з перспективними планами на майбутнє -- не було. Вийшла звичайна розмова -- про поглиблення кризових явищ у суспільстві, а, отже, і в нашій сільській глибинці, про відсутність чіткої програми вже навіть не розвитку, а бодай виживання самоврядної території, вирішення нагальних проблем її сільчан. Що їх тут вистачає -- можна не сумніватися. До речі, одна з них розташована буквально через дорогу, де зяє вибитими шибками та понівеченими дверима двоповерхова колись добротна споруда приміщення колишнього дитячого садка. Ще кілька років тому тут линув веселий дитячий сміх, на дитячому майданчику гралася безтурботна дітвора. Нині ж дикою порослю заросли альтанки, від часу та негоди завалилися східці, впав паркан та позатікали стіни. Втім, дошкільнята не єдині, хто в силу обставин, що склалися, залишився без свого улюбленого дому. Незабаром свій перший ювілей успішного закриття шкільного спортзалу відзначать юні спортсмени. А між тим у Дослідній є досить перспективна футбольна команда, яка із задоволенням бере участь практично в усіх змаганнях та турнірах, до речі, не лише місцевого рівня. Не кажучи про те, що свого часу тут навіть працювали гуртки східних єдиноборств. Після того, як за димом пішов сільський клуб, немає де збиратися й старшокласникам та позашкільній молоді. Про те, щоб будувати новий сьогодні навіть мова не йде. Утім, від пристосованого приміщення, яке при бажанні знайти таки можна було б, молоді люди не відмовилися б. Головне, прагнути шукати та знаходити кошти на відновлення функціонування цих та подібних їм закладів. Усією громадою. За підтримки сільської влади. З допомогою місцевих підприємств та організацій. Може, бодай ці відвабні приклади стали б показовими й у вирішенні гострих питань сільської медицини. Адже майбутнє перепрофілювання дільничної лікарні на сільську амбулаторію, можливо, й дасть змогу заощадити дещицю бюджетних коштів, проте в першу чергу дуже боляче вдарить по старшому поколінню досліднянців, котрі звикли лікуватися у "домашніх умовах" червонопартизанської лікарні, де до них і уваги, і догляду більше...
Втім, це лише кілька з усього огрому проблем, котрі наразі стоять перед цією сільською громадою. Ось тільки шкода, що жодної з них так і не було озвучено на сході, який швидше скидався на розмову двох попутників, котрі зійшлися на пероні в очікуванні кожен свого потягу та знічев’я завели розмову. Начебто і про важливі справи, а насправді ж -- просто, щоб змарнувати час до відправки кожного за своїм маршрутом...
К. ГАВРИШ.
«Носівські вісті» №9(9077)
