Днями до редакції звернувся носівчанин Іван Федорович Овод. Немолодий чоловік відчутно хвилювався, згадуючи події, що трапилися з ним напередодні увечері.
* Чути не раз доводилося, як перестрівають, грабують і в нас в Носвіці, але мене якось обминало таке. А тут поїхав у столицю продати трохи картоплі, городини. Пенсія в мене невелика, а сім”я, треба крутитися. Щоразу якось швидко справлявся, а тут ледь спродався, не везти ж ту картоплю назад. Ось і встиг лише на передостанню електричку. На вокзалі сів на велосипед і поїхав. Вулиця майже безлюдна, а тут в районі кладовища, що по Вокзальній, нагонить мене скутер, на якому двоє молодиків, різко гальмує і до мене зі стусанами та погрозами. Мовляв, давай мобілку і гроші. А що в мене брати? Лише документи (пенсійне та посвідчення ветерана праці) беру, щоб в метро безкоштовно проїхати та „кравчучка”. Телефона не було, а ось трохи грошенят мав, не знайшли, дякувати Богу, важко вони дістаються.
— А нападників своїх встигли роздивитися?
— Двоє молодиків, років по 25-30, хтозна, може б і впізнав, темно було. Добре, що хоч довго не мучили, сердилися, що не розжилися на гроші, та я їх надійно сховав, а ось документів шкода, вони ж їм ні до чого.
Іван Федорович того ж вечора звернувся до міліції, там його вислухали, подякували за оперативність, проте заяви не прийняли. Другодні він збирався все ж віднести, сподіваючись, що таким чином убезпечить наступних потерпілих.
Слухаючи відвідувача, було образливо, боляче і принизливо за наше ось таке сьогодення, за нас, що називаємось людьми. Де шукати коріння цього ганебного явища, що так щедро пускає коріння перш за все у нашій свідомості? Я навіть не кажу про права...
Витягли гаманець перестріли на вулиці, попросили сірників і побили мало не до смерті, відібрали гроші, обізвали, покалічили, найчастіше -- психологічно...
Скільки таких випадків трапляється мало не щодня. Зайшов у маршрутку, тіснява, штовханина, вийшов —телефона чи гаманця нема. А про що можна говорити, коли особливо нинішньої пори страшно пройти вулицею тільки стемніло. Всюди—темінь і під її покровом злодюги творять що їм на думку спаде у своїх хворобливих фантазіях. Ще гірше, коли злодюги вдираються в погреби, в оселі одиноких земляків.
Комусь здається, що хтось живе краще,Ю заможніше—треба відібрати. І йдуть. Так, як сталося з подружжям носівчан Андрушків. Те, що зробили ті нелюди просто не вкладається в голові. Події розвивалися в традиціях жорстокого бойовика, тільки ж потерпілим довелося вистраждати насправді. Якби не накололи викликані лікарі опівночі, господар Анатолій Олександрович певно, такого б не пережив, має слабке серце, а ось його мати не витримала. 1 грудня її поховали, а син навіть не зміг попрощатися.
Трагедія дещо в іншому ракурсі сталася в Андріївці, де 77-річну Марію Жереб, що сама проживає в оселі, злодії так перелякали, що не знає чи й оговтається. Знесли двері, забрали пенсію до копійки...
Недалека сусдка, що вже давно самує, з жахом переглядає повідомлення про подібні випадки, лягаючи спати ...вдягнена. Щоб на випадок нападу—втікати. Люди, добрі, ми живемо в ІІІ тисячолітті, а складається враження—у кам”яному.
Головні причини цьому, переконана, безкарність і зневіра людей у те, що порушників знайдуть і покарають. Міліція сама констатує, що випадки, коли люди звертаються—непоказові. Але ж грабують, навіть серед білого дня, не кажучи вже про ніч. А люди просто бояться звертатися, бо знайдуть чи ні, а незвані гості, не доведи Господи, ще й повернутися можуть. Це – неправильно. Подібну ганьбу треба карати, бо викорінити її, певно, не вдасться. Тому приємно, що Іван Федорович не злякався, не замкнувся зі своїм прикрим випадком у собі чи своїй родині, а вирішив розповісти, щоб інші мали на увазі. Бо зараз життя почало змінюватися по похилій дуже стрімко, і переміни, на жаль, оптимізму не додають.
Здається, світова фінансова криза, дуже швидко докотилася до Носівки у своїх найвідвабніших прогнозах.
Першим ударом було закриття цукрового заводу. По-друге, чимало земляків повернулося зі столиці чи з інших донедавна „хлібних місць” або скороченими або без зарплат, урізаних до мінімуму та ще й невідомо коли будуть виплачені. Повсюдна депресія, нерви, нестатки штовхають на криві стежки. І це ще початок, судячи з темпів… Словом, криза. І, здається, на її тлі у стан кризи потрапляють абсолютно всі закутки нашого буття, надто, що стосується людських взаємин. Це нагадує сезонне загострення хвороб. Не перерости б їм тільки у хронічні.
Н. КАЛЮЖНА.
№50(9066)
