Українцям наче пороблено: куди не кинь – клин. Точніше – куток, куди за недемократичної освіти потрапляли за школярський непослух. Удома когось свого часу ще й на гречку коліньми ставили. З погляду сьогодення теж очевидно далекі від демократичного стилю виховання батьки.

 Хто ж нас завів на дорогу в суцільних тернах?

 Хоробриться, хвалиться здобутками дорогий мій агропром. Наш район вийшов на рекорд у валовому виробництві зерна, кажуть, буде 160 тисяч тонн збіжжя. Та селяни не стали багатшими, бо зерно стало вдвічі дешевшим. Спродай – хіба озимину посієш. Виростити б худобу на достатку фуражу – так ферми опустіли, або ж перейшли в руїни. А ще за пам’яті, як були повсюди переповнені приміщення. В районі налічувалось понад 60-тисячне поголів’я на відгодівлі ВРХ, половина цього – свиней, за 10 тисяч голів молочниць, солідна овеча отара, коні, незлічима числом птахофабрика (3-4 курки несли яйця на одного жителя району... Давно це було, може, не слід і згадувати, а втім, треба, бо таки давно вже й реформи прошуміли, а своїх ні яєць, ні сметани, ні сиру. А завізне - чули від фахівців по держстандарту: яке масло, згущене молоко, ковбаси й т.д. А був же прекрасний молокозавод із завидним для сусідів асортиментом, свої хліб, ковбаси. Цукром на всю Україну була відома Носівка.

 Ніжинці своєму огіркові і пам’ятник поставили, а ми цукрозавод не уберегли. Михайло Заболотний тримав до останнього облогу, та один у полі не воїн чи вдвох із Григорієм Супруном, ще кількома керівниками бурякосіючих господарств. Те, що в районі не посіяли достатньо цукристих, аби завод відбувся і в цьому сезоні, - першопричина трагічної долі колишнього флагмана цукровиробництва. Таких прикладів у нашому житті так густо, що ми вже й не встигаємо опам’ятатися та збагнути.

 Здається, зовсім недавно, у 2004 році, мали нагоду поручкатися з фінансовою кризою. Біржова метушня, банківські катаклізми, обвальне знецінення гривні. Нажилися товстосуми, переважною більшістю українців піддавшись паніці, витратились на непотріб, пере купляли чужу валюту. На жаль, урок не пішов на користь, бо високопоставлені і авторитетні своїми балачками на широкий загал так туманно порадили, що народ знову виявився обдуреним.

 Таки в порочному колі крутимося, метушимося, змітаємо з прилавків, не роздивившись, що воно вдвічі дорожче, ніж у сусідньому. І нікому поскаржитися, бо у Носівці ніхто не контролює цін. Вчора була одна, сьогодні переклеїли ярлик по курсу долара на всьому, хоч товар вже полом припав. Хіба заборонено в нас багатшати? Совість – не партбілет, та й при тому, який був переважно одного кольору, таки б попало без контролерів, держстандартів, інших служб.

 У нас наразі їх не менше, може й значно більше. Державних, до речі. Лише біда в одному, що державі не до нас. Хліба повні засіки, та на прилавку він за ціною вищий, ніж закупили його вдвічі дорожче. У всьому світі нафта дешевшає, у нас вартість бензину на дещицю знизилася. А переконували скільки з найвищих трибун, що власного газу вистачить для населення, щоб не піднімати вартість для його використання в побуті, а все йде до того, що тітці Марії і дядьку Григорію з Адамівки, Держанівки чи не доведеться знову повертатися до соняшників і хмизу...

 Слово „порок” не тільки російське. В українському словнику має навіть значно ширше тлумачення. Означає негативну рису, ваду, яка заслуговує загального осудження, аморальну поведінку аж до розпусти, навіть фізичну ваду, каліцтво. Отже, з цього виходить – хворість ця лікована, далебі можна її позбутись. А, може, й ні. Одне втішає, що вада набута. Наврочено? Швидше - пороблено...