Зараз черги, як правило, невеликі, проте біля ніжинського хлібного кіоска , особливо в обідню пору часом з десяток-півтора покупців набереться. Отож випадає нагода поєднати приємне з корисним. Саме звідти й уривок розмови, де симпатична жіночка бідкалася своїй знайомій:

-- Не життя, а суцільна чорна смуга. Того не вистачає, те не купили, відпочивати не поїхали, навіть ремонт зробили, а мені тепер шпалери не подобаються.

 Власне, ставши випадковим слухачем, подумалось: усім би такі проблеми...

Подумалось так зовсім не випадково, а після відвідин двох родин носівчан, де виховуються діти з особливими потребами. І дарма, що знайомство з цими дітьми та людьми, які живуть заради них на цьому світі співпало з цією датою, я запевняю, що незважаючи на певні фізичні вади, ці діти-не інваліди! Та й визначення мені відверто не подобається. І, власне, де зараз абсолютно здорові люди. Та й взагалі поняття здоров"я, як і багато іншого-категорії відносні. Але в цьому стільки енергії, стільки таланту, жаги, любові і добра, що просто хочеться схилитися в поклоні передусім перед батьками, рідними, які живуть категоріями зовсім іншими, вишукуючи у своїх серцях почуття, далекі для більшості з нас, передусім, любові, терпіння і...надії на видужання найдорожчих у житті-своїх дітей.

Ці люди-герої. І в моїх словах-ні краплі пафосу. Я знаю, що так не в кожній родині, де батькам доводиться за дитину боротися, але те, що вони роблять щодня для власних дітей і онуків має знайти підтримку серед нас. Бо не маємо права лишатись байдужими, коли поруч є ці діти. Їх не мало у нашому районі. І, повірте, у більшості, на жаль, таких умов, як у моїх співрозмовників, немає. Однак це не позбавляє нас від обов"язку совісті не залишатись осторонь родин, а підтримати їх.

Звісно, наше суспільство ще виношує в собі цивілізоване сприйняття людей, які потребують трішки більше уваги, допомоги, підтримки. Проте самі вони-кремені в порівнянні зі своїми однолітками, передусім духовні. Бо їхній світ настільки багатий, яскравий і різнобарвний, що вони своїм світлом зігрівають серця всіх, хто завертає з відкритим серцем до їхньої долі.

 Мені випала нагода познайомитись ближче з двома молодими чоловіками. І якщо старший з них, 15-річний Максим Малиновский вже і за віком дотягує до цього звання, то 10-річний Богдан Тригуб-- ,безсумнівно, за свою витримку, самостійність, дорослі захоплення, суто чоловічі, яких навчає їх передусім тато та дідусі.

Цей симпатяга на всю околицю-найкращий комп"ютерщик, сам працює, ще й допомагає іншим, може й відшукати поломку, полагодити, підключити будь-яку побутову техніку. В мобільних телефонах - теж спец. Непосида, відкритий, любить спілкування, завжди усміхнений хлопчик. І здається, якби не знати, якою ціною дістається повноцінне життя цієї дитини батькам Галині та Ігорю, бабусям, дідусям, навіть важко повірити, що в нього важка хвороба: ДЦП.

 Спілкуючись із бабусею Світланою Аркадіївною, яка, найбільше з Богданчиком (тато і мама працюють у столиці, заробляючи на лікування сина), стискається від болю серце: скільки довелося пережити цим людям, яких назавжди об"єднало щастя появи на світ первісточка і таке випробування ось уже довжиною у десять років. Диву даєшся, де ці люди беруть сили, щоб боротися за дитину. Адже, народившись на світ 6-місячним, місцеві лікарі говорили відверто: шансів — один на тисячу. Але вони вирішили ним скористатися, незважаючи ні на які невтішні прогнози, звернувшись в київську клініку "Охматдит". Саме лікарі тієї клініки подарували нове народження Богдану і надію рідним. Проте тоді випробування для всіх лише починалися. І тривають нині. Слухаючи рідних, знаходжу єдине пояснення оптимізму дорослих, які так ревно борються за Богданчика: лише з великої любові і в безмежній вірі у позитивний результат вони разом пройшли стільки випробувань, вони шукають, ризикують, погоджуючись на нові технології, операції, і... рухаються вперед до омріяного видужання. У Богданчика є всі перспективи, а головне-бажання і впевненість у подоланні хвороби.

 Дається воно непросто. Передусім фінансово. Бо, об"їздивши чимало реабілітаційних центрів, санаторіїв, народних цілителів, з"ясували, що найкращі результати — після проходження курсів лікування за методикою лікаря Казявкіна. Там вони вже були сім разів, їхати треба ще… Практично все фінансування лікування, а воно не з дешевих, тренажери, допоміжні апарати,-- на плечах лише рідних. Щоправда, світ не без добрих людей. Зовсім чужі допомогли з придбанням слухового апарату, інший вже купили самі. Є надія, що саме використання їх посприяє покращенню мови Богданчика. Але він і так балакун. І коли спочатку важко сприймалась його розповідь, то вже за кілька хвилин починаєш все розуміти, адже в нього стільки новин для гостей: розповісти про своїх улюбленців котиків Майю та Льову, про риболовлю, а ще про красивий м"яч, який йому подарували,і тепер з його допомогою роблять спеціальні масажі. Найбільше розмов про машину, яку вони ремонтують разом з татом та дідусем. Тому, посидівши з гостями,показавши фотографії, де вони з мамою, татом у Трускавці, у спеціалізованій лікарні, продемонструвавши свої вироби з паперу та малюнки, які лишилися,бо решту віддали на конкурс у Чернігів,— він зазбирався на вулицю — яка ж без нього робота, коли треба йти допомагати, та й час летить, скоро в школу збиратися.

 Богданчик-третьокласник. Два роки його навчали вдома, а з цього навчального року призначили нову вчительку Н.С.Віриченко, яка запропонувала вчитися індивідуально, але в стінах школи. І, певно, вчительський досвід педагога не підвів. Хлопчик з великим інтересом відвідує заняття, старається, дуже шанує вчительку і залюбки спілкується з дітворою, яка, в цей час перебуває на групі продовженого дня. А що може бути краще для батьків, бабусь і дідусів, які з такою любов"ю піклуються про цього симпатягу, якщо не радісна усмішка Богданчика, чергове його досягнення. І дарма, що ранувато додалося зморшок,чи сивини, карами лягли на серці бездіяльність тих, хто мав приймати рішення. Вже нічого не повернути. Треба жити сьогоденням, де є Богданчик і люди, які його дуже люблять.

 Максим Малиновський-- носівчанин віднедавна. Проте про його здібності знають не лише у нашому місті, а у сусідньому Ніжині, де він відвідує відразу два мистецькі заклади: музичну школу по класу флейти та художню школу. Хист до малювання та музики в нього з самого дитинства. А, враховуючи, що в родині високо поціновуються передусім духовні цінності, його здібності не лише підтримали, але й почали розвивати.

 Проживаючи в Путивлі, на Сумщині, де багата архітектура і кожен куточок — історична цінність, батьки не могли забезпечити своїм дітям повноцінне життя. Ось так і вирішили податися в столицю, де й умови кращі, і роботи більше, і заробітки вищі. Якийсь час орендували квартиру, проте, якось опинившись у Носівці, вирішили неодмінно тут залишитися. Придбали невелике обійстя в мальовничому куточку міста. Тут і річка, і білокорі берізки, і розлогі верби - всі умови для творчої натури хлопця, яка так яскраво лягає на папері пейзажами чи натюрмортами, виробами з вати, художнім розписом. І знаєте, переглядаючи роботи хлопця примітила спільну для всіх ознаку: яскраві кольори. Психологи стверджують, що це характеризує ставлення до життя і оточуючих.

Максим і справді славний хлопець. Навчаючись індивідуально, він приходить на заняття не лише до педагогів -предметників, а й займається петриківським розписом, удосконалює навички до малювання з учителем Носівської ЗОШ №4 Володимиром Левченком.

 Щороку Максим — активний учасник Міжнародного фестивалю «Золота кувшинка», який проходить у його рідному Путивлі. Тут збираються відомі художники, музиканти. Там завжди багато екскурсій визначними місцями,християнськими храмами, монастирями, дружні веселі однодумці, з якими по завершенню фестивалю хлопець підтримує теплі зв"язки. Власне, в Путивлі він проводить всі літні канікули, гостюючи в бабусі Алевтини. Там народжуються також чимало прекрасних робіт у різних жанрах.

 Окрім того він любить подорожувати. Батьки Наталія Миколаївна та Анатолій Іванович стараються щороку повезти і Максима , і старшу доньку Таню на відпочинок. Танюша, щоправда, вже студентка і працює, займаючись мистецтвом бісероплетіння. А Максим ще всерйоз не задумувався над майбутньою професією, проте малювання не кине.

 Ви лиш погляньте на цих хлопців. Вони такі ж, як усі, тільки потребують нашої з вами підтримки, розуміння і поваги,ні в якому разі-жалості. Вони сильніші духом, думкою від багатьох своїх ровесників, а може й дорослих, бо в них такий багатий внутрішній світ, стільки у серці добра, любові, що ми маємо ще повчитися так триматися і бути оптимістами, незважаючи ні на які перипетії долі.

P.S Серед нас є люди, які можуть собі дозволити фінансову допомогу цим дітям. Редакція переконана, що підтримка цих родин, стане справою честі земляків, які вміють творити добро. Адреси є в редакції.

 Не будьмо байдужими, а станьмо милосердними!

Н.КАЛЮЖНА

№48(9064) 29.11.2008