Чомусь згадалась талановита книга, яка було захопила в юності, „Веселий роман” Володимира Кисельова. В ній є один фрагмент, коли неперевершений ансамбль Вірського танцює „Повзунець„, батько головного героя роману спересердя вимикає телевізор. Не коментую танок українців на колінах та ідею, закладену автором, однак мої нинішні почуття при сприйнятті окремих сюжетів українських телеканалів зрідні демонстрованих батьком головного героя веселого і розумного роману. Зокрема, й що стосується інформації та коментарів з приводу світової фінансово-економічної кризи в тлумаченні нашої української дійсності.

 Криза завжди не від хорошого життя, це непроста, а то й надто складна, загострена ситуація, яка характеризується занепадом економіки, спазмами в політиці, ідеології. За визначенням авторитетних класиків це стан, коли „низи не хочуть жити, а верхи не можуть управляти по-старому„.

 Словом, укотре терпить крах спосіб суспільних відносин, обраний світовою цивілізацією і торований нині нами у світ збагачення. Та багатими українці стали далеко й далеко не всі. Навпаки, збідніли й зубожіємо, що не день і в гаманцях, і духовно. Все ж, терпимо, надіємось, сподіваємось. Ось, далебі, збереться Верховна Рада, ось Президент, нарешті, стукне, хай і не демократично, по столу, а Прем’єр повернеться до продекларованого українського прориву...

 ... А ми ще наразі, либонь, і не відчули насправді , що вона значить – криза. Поки що її ознаки вочевидь. Уперше після післявоєнної зупинки завмер цукрозавод, до ручки дійшла низка промислових підприємств, агрофірми й фермерські господарства, виростивши чи не найбільший за два десятиріччя врожай, не можуть збути своєї продукції або змушені реалізовувати за безцінь хліб і до хліба.

Ростуть ряди безробітних. Натомість, у тій же райлікарні десятки вакансій санітарок, медсестер, не вистачає фахівців, робітників масових професій в організаціях виробничої сфери. Задарма, ніхто працювати не хоче, їдуть за вищими заробітками, столичні мешканці натомсть утікають на периферію... А Носівка знову потонула в смітниках. Міськрада з порожньою казною, навіть без призначень на санітарний догляд за містом. Борг комунальникам перевершив уже 70 тисяч гривень, не виплачується зарплата. Гаснуть опалювальні котли від низького тиску в газомережі. Як би було, аби запрацював цукрозавод із десятками тисяч тонн сировини у кагатах?

Питань і питань наразі в людей, які, щоправда, ще йдуть до магазинів за хлібом, до хліба. Але й тут все рідше у черзі ветерани...

 Отже, хворіємо. Надовго? Наскільки затягнеться загострення, перебіг занепаду? Ніхто, здається, й сказати не може, бо це не скороминущі грип чи ангіна. Хвороба набагато складніша, бо „низи не хочуть”, а верхи „не можуть” жити, управляти по-старому.

 Революцію вже проходили... То, може, й справді ще раз вибори хоч всупереч здоровому глузду. Без них, здається, не обійтись.

О.Нестеренко.

№47 (9063) 22.11.2008