Три години тому говорив з Володимиром Ступаком. Хто в темі, ті знають хто це.
Я сказав йому, що я обурений тим, що посеред центру нашого древнього міста, котре виникло зовсім не завдяки «ленінським молитвам», а тому російському Ульянову-Бланку нічим не зобов’язаним, бовваніє цей бетонний з бронзовою поковкою ідол. Скільки ще часу потрібно нашим новим демократам і незалежникам разом з державниками, щоб сміливо і цілком законно демонтувати це каміння?
І сказав Володимир Федорович, що в райцентрах Чернігівщини їх (цих ідолів) не так вже й багато залишилось. Пообіцяв якось сприяти, але, як на мене – без ентузіазму. Криза мовляв почалася – люди скажуть, що не до того зараз і т. ін. Воно б може і губернатор із замами підтримав, так бачите ж скільки зараз проблем… А я подумав: все, ентузіазм народний, породжений перебудовчими рухами кінця 80-х, упав низько, як ніколи. Стоїть ідол, ну й нехай собі стоїть… У нас, бачите, зараз такі проблеми – не до нього нині…
Повна зневіра, шановні. Просто трудно тепер уявити, що ми, горді носівчани, автори і безпосередні учасники «Носівської революції», яка прикувала тоді до Носівки увагу всієї України, що ми тепер так зачерствіли. А Носівка ж козацьке містечко! Саме так – козацьке! Знали б наші прадіди славні, що ми, їх пращури, будемо такими безхребетними.
Так, роки репресій і голодоморів винищили не тільки дух козацтва, винищили навіть український дух. Але ж не до такої глибини… В центрі міста (а центр мають не тільки міста, а й села також) стоїть пам’ятник не Богдану Хмельницькому, не Івану Мазепі, не Тарасові Шевченку, а якомусь чужакові. Котрий і в Україні жодного разу не був. Хай стоїть, кажуть… наша історія, мовляв…
Прибічникам «нашої історії», я, принагідно б, сказав, що добре що в роки війни Гітлер не звів у Носівці пам’ятник на свою честь. А то б теж так стояв – наша історія також… Були ж під німцем… Або зведений у Носівці монументальний пам’ятник Сталіну. В голодні роки, коли люди дійсно ледь животіли і щодня вмирали сотнями, у центрі Носівки був встановлений монументальний пам’ятник «вождю всіх народів». І ніхто тоді не питав ні чиєї згоди. Спробували б тоді заперечити, чи висловити сумнів у доцільності. Добре, що за його ліквідацію не збирали підписів, а то так би й стояв понині – а чого ж там, «наша історія»…
У нас ростуть діти і внуки. Я часто бачу, як поважно і ніжно бабуся, чи дідусь разом з малятком, на радість обом, прогулюються центром нашим. Дитятко питає: а що ото? А оце що? А це? І дуже часто пальчик людини, що тільки пізнає світ, вказує на те каміння… Кожний дідусь, чи бабуся ніяковіють від такого дитячого запитання. Адже не будеш дитині вішати локшину про комунізм, котру тобі вішали все твоє життя, щоб потім, у кінці того комунізму, відібрати не тільки твої мляві сподівання, а й вклади заодно? А відповідати треба… Ет, краще б дитяча пучечка показала на пам’ятник Шевченку приміром. Чи взагалі, на щось інше. Так бовваніє ж, і погляд затримує – на видноті, як не як…
Ну що, горді мої носівчани, на запитання «Чи потрібен пам'ятник Леніну в центрі Носівки?» на сьогодні ствердно відповіли 27 відсотків, в той час як 65 відсотків відповіли – «ні!». Інші, як завжди, байдужі. А Ви?
З повагою, Василь Кияниця – депутат міськради
