Мій друг Василь - Різне - Статті - Каталог статей - Сайт відділу
 
Меню сайту
Категорії розділу
Архітектура [12]
Житлово-комунальне господарство [9]
Екологія [2]
Політика [7]
Різне [36]
Наше опитування
Як ви оцінюєте роботу Носівської РДА
Всього відповідей: 23
Банери

Носівські сайти
Погода
Погода Носівка Прогноз погоди у Чернігові Прогноз погоди у Києві
Каталог статей
Головна » Статті » Статті » Різне

Мій друг Василь

З Василем ми дружимо з першого класу, коли нас обох учителька посадила за третю парту у третьому ряду. Так, за третьою партою ми й провчились удвох вісім років. 

Учився, власне, один я. Пам’ятаючи батькову настанову: «будеш  добре вчитись – будеш добре жити», до навчання відносився дуже відповідально. З часом засвоїв одну просту істину -  вчителям, в основному, подобається не лише те, коли учень показує знання, а й свою наполегливість і старання. Я був дуже старанним і наполегливим. Більше намагався зрозуміти, ніж «зубрити». Тож, як завоював у першому класі авторитет відмінника, так і проніс його до самого завершення школи.

Васі батько нічого не міг сказати по тій простій причині, що його у нього не було. Вірніше, їх було занадто багато, але до Васі вони не мали ніякого відношення. Вони мали відношення до його матері, яка постійно була зайнята собою, а вихованням сина займалась у проміжках між розлученням з одним «батьком» і появою іншого. В таких умовах Вася, не обтяжений батьківським піклуванням, мав повну свободу дій. Зрозуміло, в цих діях школа була далеко не на першому місці.

Незважаючи на таку різницю між нами, у школі й поза школою ми з Василем - «не розлий вода». Цей «симбіоз» був вигідний нам обом: Вася – фізично доволі міцний – нікому не дозволяв мене ображати; я – учив за Васю уроки, намагався втовкмачити йому хоча б елементарні речі. Дечому навчив мене і мій друг: нецензурній лайці, курінню, вживанню спиртного.

Мої батьки були не в захваті від нашої дружби, хоча, зважаючи на Василеві життєві умови, жаліли його. У нас вдома моя мати виділила моєму другові персональні тарілку, ложку і чашку. Кілька разів його мати так була зайнята  своїми чоловіками, що Вася навіть залишався у нас ночувати.

За вісім років у школі чого тільки не траплялося з Василем - бешкетником. Кілька разів його забирали в міліцію - то за бійки, то за дрібні крадіжки. З великим зусиллям «перетягували» з класу в клас. Двічі ледь не виключили з школи: у четвертому класі за те, що викрав з учительської класний журнал і «повиправляв» у ньому свої двійки; у восьмому класі за те, що назвав учительку географії «дурепою» (до речі – справедливо). Але, все якось обійшлось, і Вася, хоча й на одні «трійки», та все ж подолав разом з усіма вісім класів.

З нагоди визначної події  у своєму житті ми всім класом організували вечірку, по завершенні якої домовились проводити подібні зустрічі кожного року.

Після цього різні обставини розділили колишніх восьмикласників на дві групи – «дітей» і «дорослих». За порадою свого чергового «тата» Вася став «дорослим» - подався у Київ, в ПТУ, навчатися на плиточника-облицювальника. Я ж, маючи на меті здобуття вищої освіти, залишився «дитиною» і продовжив навчання у школі. 

З початком нового навчального року все рідше ми бачилися з Василем. Спочатку він частенько навідувався до матері, але поступово у нього з’явилися інші інтереси, мало пов’язані з попереднім життям. Розрахунки на те, що літом, на канікулах, поспілкуюсь з своїм найкращим другом, виявилися марними – Василь тимчасово влаштувався на будівництво якогось комбінату в Сибіру.

*  *  *

 Закінчивши десятирічку з золотою медаллю, без надмірних зусиль вступив до Київського політехнічного. Саме тоді, зовсім випадково, зустрівся у Києві з Василем. Зустріч вирішили відмітити. Я вийняв з кишені три карбованці з копійками, які дала мені мати на дорогу.

- Заховай, - сказав Вася, – я пригощаю.

Він уже тоді, після закінчення ПТУ, працював у якомусь будівельно-монтажному управлінні, тож гроші мав. Посиділи в кафе, згадали шкільні роки.

Потім були проводи Василя в армію, листування, весілля його, а через рік і моє, червоний диплом КПІ, сім’я, діти…

Мене направили у наше місто, на завод. Призначили на посаду майстра дільниці, але з перспективою росту. Пообіцяли років через п’ять квартиру у новобудові, яку зводили за кошти заводу. Тобто, життя налагоджувалось. Для повного щастя не вистачало машини, дачі, можливо ще чогось. Але, то справа наживна, все з часом буде.

*  *  *

На зустріч з однокласниками з нагоди десятиріччя з дня закінчення школи я йшов з високо піднятою головою. В основному, до чого прагнув, те й здобув. Хоча, якщо відверто, прагнув значно більшого – хотілося займатися наукою, зробити якесь відкриття, стати відомим…

Зібрались далеко не всі. Посміялись: колись прагнули збиратись кожен рік, а тут раз на десять років не збереш.

Приїхав і Василь. На «Ауді». Не новій, але враження справив.

- Вася, де гроші взяв на машину? – цікавимось.

- Де-де, заробив!

- Це на будівництві так платять?

- З будівництвом покінчено, - розповів Василь, коли ми уже сиділи в ресторані, - отримав двокімнатну квартиру на Оболоні, а тут робота підвернулась, на СТО. Платять більше, ну і «лівак».

Тоді я вперше позаздрив своєму другові. Навіть не машині і квартирі, а тій легкості, з якою йому все вдається. В голову закралась думка: мабуть нас не те і не тому вчили. Скільком людям у житті знадобилась формула Вієта? А закони Гей-Люссака чи Кулона? Скільки людей при здоровому глузді згадають про чергування голосних у дієслівних коренях? Можливо, воно комусь і знадобиться. Одному із тисячі, а може з мільйона? То, на біса цим непотребом напихати голови усім без розбору? Разом з цим, те, що цікавить кожного - як достойно прожити в суспільстві, як бути успішним – не навчає жодна школа, жоден інститут. 

*  *  *

Рік розпочався з «чорної смуги». На загальних зборах колективу виступив проти хапуги-директора. Набридло дивитись, як він своїми фірмами і конторами обкрадає завод. Звісно, директор цього не стерпів. Відправили мене у чергову відпустку, а після відпустки виявилось, що виходити на роботу нема куди – мою посаду «для економії коштів» скоротили. Воювати не захотів – сили надто не рівні.

Почав шукати роботу. За кілька тижнів знайомі порадили непогане місце – охоронцем у Київ. Доба через три. Зарплата, що правда, вдвічі менша, ніж була на заводі, зате вільного часу вдосталь.

Влаштувався. Дійсно, робота – не бий лежачого. Охорона фірми. Вдень на шлагбаумі, вночі - контроль території, але можна і поспати.

- Номери машин, які маєш пропускати без перевірки, записані ось тут, - начальник охорони показав пальцем на таблицю на стіні, - наприклад, «шеф - №07-70», ну, і далі по списку. Решту пропускаєш лише за наявності перепустки. Зрозумів?

Як можна не зрозуміти!? Виявляється, п'ятнадцять років навчання, п'ятнадцять років на виробництві звелися до надзвичайно простого: зелена кнопка – шлагбаум вверх, червона кнопка – шлагбаум вниз. Ех…

*  *  *

Телефонний дзвінок розбудив, коли відсипався після зміни: «Приходь на зустріч з однокласниками».

Скільки це вже? Двадцять років! Не може бути! У школі, бувало, чекаєш вихідного, канікул – а вони все так довго не приходять. А тут, наче щойно закінчив інститут, тільки-но одружився, а уже дорослі діти і двадцять років після школи…    

На зустріч йти не було ніякого бажання. Що я розкажу про себе? Золота медаль, червоний диплом, головний енергетик заводу і… сторож.

Дружина переконала:

- Сходи, розвійся.

Краще б не ходив…

Василь здивував усіх. Цього разу приїхав на зустріч … автобусом! Звичайно ж, не за кермом. Наказав завантажуватись. Куди їдемо – сюрприз.

Приїхали до заміського ресторану. Столи уже накриті, офіціанти чекають. Всі здивовані: «Що?» - «Як?». Василь у центрі уваги, запрошує до столу.

Тости, подяки, спогади, музика, танці – все, як завжди.

- Скільки ж тобі все оце коштувало? - цікавлюсь у Василя, коли ми нарешті залишились удвох.

- Ніскільки.

- Як так? - дивуюсь.

- Клієнт борг віддав.

- Нічого собі! Що ж це за клієнти у тебе на СТО?

- Яке СТО? Я вже там давно не працюю. СТО - то трамплін у справжнє життя.

- То, де ж воно, справжнє життя.

- А, оце, - Василь повів рукою по залу, - а-а-а, то ти ж нічого не знаєш.

- Що саме?

-  Про справжнє життя. Слухай.

І, попиваючи пиво з горішками, часом перекрикуючи музику, Василь розповів про те, ким у наш час може стати «двієчник – петеушник».

- Хазяїн все менше з’являвся на СТО - роз'їжджав по закордонах, купався у теплих морях. Станція, фактично, була не мені. В цей час почав навідуватись до нас солідний мужик, на п’ятисотому Мерсі. З всякими дрібницями, в основному – масло, гума. Дивлюсь, десь я цього мужика бачив. Довго не міг згадати. Аж тут, вмикаю телевізор – він виступає. Виявляється депутат Верховної Ради. Ну, у мене клієнти різні були - і міністри, і депутати. У тих, здебільшого, машини на СТО приганяли чи помічники, чи родичі. А цей – сам. Правда, не довго, десь з рік. Потім, видно, розбагатів, і також почав присилати помічників.

А одного разу, на його Мерсі приїхала діваха, як потім виявилось – дочка. Із себе, так, нічого – фігура і все інше. А морда – справжній крокодил. Я їй, заради годиться, пару компліментів, поки хлопці міняли лампочку у фарі. Бачу, вона якось на мене зацікавлено поглядає. Я не придав значення. Аж тут, через кілька днів, знову вона – подряпина на дверцятах.

«Ну, - говорю, - тут за годину не впораєшся.  Потрібно і зачистити, і колір підібрати. Завтра після обід усе буде готово». Вона розгубилась: «А як же я…». «Не хвилюйтесь, - заспокоюю, – я вас особисто додому доставлю».

Поїхали. Дорогою натякає, мов, зголодніла. Ну, я, як джентльмен, пропоную заїхати в ресторан. Погоджується.

Так все й почалося. Поступово звик до обличчя – не такий уже й крокодил. Та й по темному не видно.

- То, ти ж одружений, - пригадав я.

- Давно розвівся. Не зійшлись характерами.

Василь засміявся, подивився навколо.

- Що ото за дама у синій сукні? - раптом перемінив тему.

- Та то ж Леська з «а», не відволікайся. Що було далі?

- Ага, стрічаємось ми з Нінкою місяців чотири. Я її вожу по кафе і ресторанах, вона мене - по операх та балетах. Поступово звикаємо одне до одного. Аж тут приїжджає до мене на станцію мужик при костюмі, при галстуку і говорить: «Вас запрошує на бесіду Степан Іванович». Ну, ти розумієш, це той самий депутат. Їдемо, значить, на Банкову. Пропуск мені уже готовий. Кабінет на третьому поверсі. Принесли каву. Сидимо, розмовляємо про різне. Я, звичайно, здогадуюсь - не каву розпивати запросили. Ясно, що мова піде про Нінку. Ось, тільки, в якому ракурсі? І, тут, нарешті, депутат питає:  «А які, Василь Іванович, у вас відносини з моєю дочкою?». - «Дружні». - відповідаю. - «Зрозуміло. А подальші плани?». - «Не задумувався ще над цим, Степане Івановичу». - «А ви подумайте. Я вас знаю не перший день. Бачу, ви людина ділова. Сподіваюсь, вам можна довірити серйозну справу. Саме таку я маю намір розпочати. Довіритись у цій справі я можу лише рідній людині. Ніна дуже далека від усього цього. Мені, як депутату, «світитись» не варто. Так, що, подумайте, Василю Івановичу».

Та, що там думати? Скрізь плюси! Один мінус - м’яко кажучи, не красуня. Ну і хрін з ним! Уже, майже звик.

Коротше, весілля відгуляли у Парижі. Весільна подорож – два місяці по всьому світу. Зараз очолюю мережу автозаправок в Україні і Болгарії. Дві квартири - у Києві і Софії. Три дачі – в Одесі, у Варні і у Барселоні. Ну, давай ще по одній.

Випили, закусили.

- Так, ти говориш, Леська? – знову Василь про своє.

- Леська.

- Погуляй, я скоро прийду.

Але, Василя того вечора так і не дочекався. Зник разом з Леською.

Я добряче набрався. Не досидівши до кінця вечірки, пішов у автобус, там і заснув. Розбудили мене близько третьої, коли уже під’їжджали до міста.  

*  *  *

Днями везу велосипедом мішок картоплі від тещі. Біля хати Василевої матері виблискує нікелем чорний позашляховик. Бачу, по двору походжає Василь. Давно не бачились! Прискорюю ходу, аж, раптом, як обухом по голові! Номер позашляховика «07-70»!

Я зупинився, розвернув велосипед і покотив його іншою дорогою. Голову все ніяк не покидали батькові слова «будеш  добре вчитись – будеш добре жити».  

О. Кононенко

Категорія: Різне | Додав: Адмін (24.09.2016)
Переглядів: 12 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
теги
Календар

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання
Реклама
Лучшие авто по актуальным ценам
Пошук
Годинник
Статистика
Счетчик PR-CY.Rank
PR-CY.ru
 



Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Архів записів
 
 
О. Кононенко © 2008-2016