Ім’я мені від бабусі Катерини дісталось неспроста. То ще не все, що теплоберезневий. Її рідного брата Олексу, за споминами багатьох, взірцеву людину чималої околиці моїх рідних Куренів, невтомного ватажка колгоспної тракторної бригади і твердого комуніста, фашисти спалили у клуні разом із групою сільських активістів, безіменним сліпим кобзарем та хлопчиком-поводирем. Сільчани вважали, що обоє були зв’язковими у партизан, а заодно несли в люди пристрасне закличне слово підніматися на священну боротьбу із загарбниками і їх не менш кривавими поплічниками.

 Дідусеві Петру Мусійовичу теж убавили віку вороги, забивши його до напівсмерті і як радянського активіста-керівника та ще й за доносом, що родина допомагала відступаючим червоноармійцям. І він пережив перемогу на якихось два роки…

 Словом, наше покоління виростало на спогадах батьків, які трохи не доросли, аби бути на фронті, й дещо старших за них, хто звідав із цієї гіркої чаші якщо не з Дніпровських хвиль, то на Далекосхідних рубежах… На ворітницях, хвіртках, вважа, кожного двора сяяли зірочки -- дві, три, навіть більше. Тобто до отчого порогу не повернулися батьки й сини… Хто поліг під Сталінградом чи Курськом, хто ще раніше під Брестом, комусь навічно в узголів’ї лишились цвісти білоруські льони чи маки під Севастополем, інших багатьох-багатьох проковтнула назавжди в темряву осіння дніпровська вода чи зарізали японці на Далекосхідному фронті або ж свої по крові слов’янській уже після того, як давно закінчилася і Вітчизняна, і друга світова…

 Це навіки увійшло в душі мого покоління, яке виховувалося на подвигах Гастелло, Матросова, Зої Космодем’янської, молодогвардійців, Якова Батюка і незлічимого числа інших патріотів, які в ім’я святої Перемоги не пошкодували найдорожчого -- свого життя.

 А поміж цим усім -- героїчним і героїзованим у іменах, історичних деталях і фактах, трагедії і величі для багатьох і багатьох були не менш пекельні муки, страждання на окупованій території, де нерідко каральні експедиції перетворювали в попіл і руїни, цілі села, як наші Козари, Корюківку, були знущання в концтаборах і на підневільних роботах в чужині і багато чого іншого, що випало витерпі за 1418 днів і ночей Великої Вітчизняної.

 А ще й опісля в чималому часі -- з недовірою, незаслуженими підозрами, образами, судилищами. Боже, скільки пережили й переживаємо усіляких труднощів, уже ще й наразі, на сімдесятому році від початку війни, який пам’ятною датою відзначатимемо влітку. І в якому дискомфорті випало жити останнім часом нашим ветеранам і навіть тим не багатьом, які зустріли свою 66-у весну Перемоги. Таки Моськи не перевелися, в нових обличчях виють і з високих трибун, і з екранів головного національного телеканалу, і, на жаль, в кордонах нашої незалежної України… Невже до останнього солдата і останнього його сина доведеться ділити Перемогу, розфарбовувати її в партійні фарби. А вона одного кольору -- кольору крові, солона від сліз, гірка, як правда… Світлою і трагічною бачиться і тепер, на далекій відстані, як і тоді, коли слухав хлопчиськом спогади сусідів-фронтовиків, сприймаючи маленьким серцем їх велику радість, що лишились жити, і неполікований душевний біль за загиблими бойовими побратимами.

 Десятиліття, що пролетіли, багато внесли змін у життя. Та незмінною лишається свята правда, яка зобов’язує нас жити за совістю, в рівнянні на безприкладний подвиг наших дідів, батьків, подвиг великого героїчного покоління радянських людей і нашого народу в ньому. Вони із могил не пробачать нам, що торгуємо не лише окропленими кров’ю і потом їх ратними і трудовими нагородами, не пробачать за забудькуватість, за масний позирк на чужорідні інвестиції в совість і мораль, які все більше привертають до заокеанських цінностей життя за подвійними стандартами.

 9 Травня… 66-а переможна весна. У великій святковій колоні на центральній носівській вулиці залишились одиниці з тих, хто пройшов кривавими дорогами війни. Вже й усміхнутися їм важко, легше прокотитися радості сльозами. Не дай Бог забудь цей день святий!

Олексій НЕСТЕРЕНКО.