Мринський паркетний цех хоч і підпорядковується Державному лісовому господарству, вважай, за кордонами Носівщини -- в Ніжині, однак завжди був візиткою, гордістю району і доброю його славою, як і підземне газосховище, цукрозавод тощо. Його продукція, насамперед, паркет, була буквально нарозхват і поставлялася за кордон. За радянської доби мринським паркетом стелили підлогу готелях і квартирах в Москві, як проходила там Олімпіада, і навіть численні «панські» містечка, які виростали, як гриби, в нові часи довкола столиці і її околиць квітчали свої котеджі мринськими класними паркетами. Підприємство експортувало заготовки для паркету, як і нині, виготовляло іншу масову продукцію для людей, забезпечувало багатьох ветеранів із соціально незахищених верств паливними відходами за протекцією управління соціального захисту населення. Отже, недарма називається державним.

Ще донедавна його подвір’я було переповнене деревиною для переробки. Наразі, вважай, пустує. Цехи із сучасним обладнанням ще в шумі працюючих верстатів, жарко в сушарці, до речі, з найсучаснішим обладнанням, яким у минулому гордилися тут. Та з усього видно, що підприємство в державній формі власності доживає і жде приватного господаря. Це збагнулося мені внутрішнім чуттям, хоч жодної думки не висловили з приводу ні нинішній керівник цеху Федір Павлович Гришковець, ні його колеги й робітники цеху. А втім, не з кращим настроєм, з усього видно, зустрічають вони своє професійне свято. Не раз, будучи на паркетному, бачив усміхнені обличчя, нині настрій у людей пригас. Заробітки й раніш у працівників лісового господарства були так собі, на хліб і до хліба ледь-ледь. У цьому році навіть надзвичайно скромної премії до відпускних не дісталось. Вважай, третина працюючих підпала під скорочення. 

Словом, ситуація зрозуміла. Реформи, які зруйнували потужний агропромисловий комплекс, наздогнали й лісівників. Кобижчанське деревообробне підприємство вже давно спочило назавжди. Чи не чекає подібна гірка доля Мринський паркетний цех? 

Хай із вами буде Бог, шановні трудівники одного із взірцевих завжди підприємств Носівщини. Якщо прагне до вас інвестор з бажанням бути господарем, то пошли йому мудрості й совісті не поставити на коліна або й ще у гірше становище, яке повторить долю сусідніх колег у Кобижчанському лісництві, як і цілого ряду промислових підприємств у нашій Носівці. 

А втім, зарано з реквієм. І не до речі перед святом. Хоч і без надії, та завжди треба сподіватися. Є Держлісгосп і, зрештою, є влада наша в Носівці й Чернігові, наш Президент Віктор Янукович і Прем’єр-міністр Микола Азаров, з якими поруч невеликий уже наразі колектив, всього у сорок працівників. Проте дружний, працьовитий, талановитий, кожний гордиться своєю професією, дорожить роботою, бо в селі іншої не знайти. На жаль, час не з ними…

Найщиріше хочеться побажати, щоб він все-таки обличчям повернувся до мринських паркетників і наступне професійне свято було з усмішками на їхніх обличчях, з добрим настроєм, роботою, яка проситься до їх невтомних рук, і гідними заробітками. 

І останнє, питання післямовою: чому невеличкі приватні деревообробні підприємства, яких уже немало, якщо й не процвітають, то в крайньому разі тримаються на плаву, а потужне державне, яке гідно може складати конкуренцію і залишатися бодай із півсонцем на ринковому полі з високоякісною своєю продукцією, має поставити крапку в своїй трудівничій біографії, в історії колективу, який множив славу громаді? Розумію, питання без відлуння і все ж не без надії.

О. НЕСТЕРЕНКО.