КОСМОДРОМ БАЙКОНУР: ГОРДІСТЬ І ПАМ’ЯТЬ - 26 Квітня 2011 - "Носівські вісті" - Сайт відділу
 
Меню сайту
Наше опитування
Найбільша шкода об'єкту благоустрою
Всього відповідей: 8
Банери

Носівські сайти
Погода
Погода Носівка Прогноз погоди у Чернігові Прогноз погоди у Києві
"Носівські вісті"
Головна » 2011 » Квітень » 26 » КОСМОДРОМ БАЙКОНУР: ГОРДІСТЬ І ПАМ’ЯТЬ
22:45
КОСМОДРОМ БАЙКОНУР: ГОРДІСТЬ І ПАМ’ЯТЬ
Особливі почуття охоплюють, коли в пам’яті зринають події півсторічної давнини, до яких випало долучитися у своєму тоді юному житті. Напевно, ще не усвідомлюючи всієї важливості і ролі цього на той час секретного об’єкта, ми, солдати Радянської армії, яким випало бути на будівництві майданчиків космодрома Байконур, спостерігати за запуском ракет і навіть віддалік бачити успішне приземлення другого радянського космонавта Германа Титова на новій ракеті-носію з кораблем супутником. А втім, це не один з яскравих спогадів армійської служби в секретному 141-му окремому батальйоні, місце дислокації якого було у безкрайній, безводній казахстанській пустелі, яка називалась у перекладі з місцевої мови — «проклята долина». Вона тягнулась на сотні кілометрів і, нам, солдатам з Чернігівщини, їдучи у вантажівках до місця призначення, здавалось, що це і є справжнє пекло. Та це були ще не останні враження. Діставшись штабу нашої військової частини,навіть здогадатись не могли, що невисокі, довжелезні пагорби з маленькими віконцями, що нагадували овочеві склади були солдатськими казармами — землянками.
Так починалось наше нове солдатське життя на новому місці, в незвичних для нас умовах і з новими командирами.
Ми, носівчани,Віктор Литвиненко, Валентин Ляшенко, Віктор Клюєв і я, Віктор Жмихов старалися триматися разом. Проте армійська доля нас розкидала.
Лише пізніше кожен з нас зрозуміє слова старшини про те, що будемо працювати на секретному об’єкті. Тоді ж ми навіть уявити не могли, що собою являють майданчики: сьомий, елітний тридцять п’ятий. Ми приїхали для того, аби своєю технікою допомогти будівельникам зводити стартові майданчики, ангари та різні допоміжні споруди ракетних комплексів. З котловану, на глибині понад тридцять метрів, який готувався під майданчик, треба було дістати не менше мільйона кубів грунту, щоб потім залити його бетоном.
 Будувати цей космодром було ініціативою головного конструктора Сергія Корольова ще у 1954 році. Тоді ж була створена спеціальна комісія, яка займалася пошуком місця для розташування майбутнього космодрому та майданчиків під випробування ракет стратегічного призначення. Власне, вона й зупинила свій вибір на місці, що відповідало ряду вимог. Місце повинно мати величезну територію і знаходитись далеко від населених пунктів, щоб забезпечити безперешкодний запуск ракет. Усім цим критеріям відповідав район центрального Казахстану. Так почалося будівництво Байконура і ракетних майданчиків по всій неосяжній пустелі.
 Потрапивши спочатку на сьомий майданчик і виконавши роботи, я зі своїм земляком Степаном Папкою, був відряджений на інший, — так званий елітний, тридцять п’ятий. Тут було облаштоване військове містечко, хороший магазин, оснащений технічний парк.Та головне, що поруч з військовим містечком, знаходилося кілька ракетних майданчиків. Була можливість спостерігати за пуском ракет. Втім і роботи тут було невпрогорт. 
До роботи на крані ми з напарником приступили вже другого дня. Командир військової частини підполковник Кубаткін дав розпорядження капітану Ієвлеву направити нас разом з технікою на стартовий майданчик 1-А. До нього недалеко, але ми своїми кранами їхали кілька годин. Від роботи двигуна та зовнішньої 50-градусної жари, ні до чого не можна було торкнутися, а машина вся з металу.
 На об’єкті нас чекали артилеристи-ракетники. Нам випало виконувати дуже відповідальну місію: підняти стартову установку для пуску ракет. Був відданий наказ робити це дуже обережно, буквально по міліметру.
-- Звикайте до незвичної вам професії, хлопці,-- посміхнувся до нас генерал.—розраховуйте та 14 тонн.
Таку роботу нам доводилося виконувати вперше. Емоції нас переповнювали, але треба було виконувати наказ. Спочатку за пульт управління сів мій напарник. Потім пересів я і вже, коли установка опускалася на спеціально вмонтовані кріплення, ми з полегшенням зітхнули. Не лише ми, а й підполковник, витер піт з чола і сказав
-- спасибі, хлопці, від себе особисто і від лиця служби. Завтра замовлю за вас слово перед командиром, щоб дали вам звільнення від служби на два дні…
На «тридцять п’ятому» майданчику доводилося багато разів спостерігати за пуском ракет стратегічного призначення -- найновіших та найпотужніших, котрі, на думку, зокрема, й тодішнього генсека М.С. Хрущова, мали відігравати вирішальну роль у сучасній війні. Відтак практично щодня в небо піднімалися стратегічні, проте, на жаль, вже застарілі для того, щоб тримати на озброєнні, бомбардувальники «ИЛ-28», а ракети, знову ж таки, з навчальною метою, їх «утилізували»…
 Якось до нас приїхав солдат з сусідньої, тридцять сьомого майданчика з радісною для мене новиною. Там у них працюють мої земляки-носівчани Віктор Литвиненко, Віктор Клюєв та Валентин Ляшенко. Утім, «працюють» -- це м’яко кажучи. Бо трудилися тоді хлопці разом з іншими по кілька змін, по суті, «вгризаючись» екскаваторами у підземний гранітний кар’єр, опускаючись все нижче й нижче в котлован, аби здати в строк стартовий майданчик. Паралельно потужні КАМАЗи возять щебінь для трамбування доріг до різних стартових майданчиків у бік Байконура. Сотнями кілометрів помережили ці дороги безлюдний степ, з’єднуючи між собою Саришаган, Джезказган, Тюратам та Байконур.
 Надходила зима. Якщо влітку всіх дотинала неймовірна спека, то взимку морози тут досягали 40-градусної позначки, за страшенними вітрами. Але люди й тепер працювали цілодобово, гріючись біля імпровізованих теплушок, практично не глушачи техніку. Не кращими були й побутові умови. Жили в землянках, без хорошої лазні, без достатку води. Тож були й такі, хто не витримував таких, по суті, «корчагінських» умов праці, правдами й неправдами намагаючись перевестися на службу в інші куточки Радянського Союзу. Іноді, навіть ціною власного здоров’я. Та тільки не наші. Дивлячись на своїх земляків, на їхні порепані від вітру, пилу та морозів руки в суцільних ранах та подряпинах, із запеченою під нігтями кров’ю, я подумав, що тільки на таких ось людях якраз і тримається держава…
 Небагатьом випадає щаслива нагода спостерігати старт ракети безпосередньо на облаштованому, зокрема, й твоєю працею стартовому майданчику. Дивитися, як могутня сила штовхає в повітря таку грізну й красиву техніку, створену титанічною працею вчених, фізиків, ядерників. Технічній службі, до складу якої були зараховані й ми, пощастило. Утім, доводилося бачити й помилки наших ракетників -- коли через кілька секунд після старту ракета враз змінює траєкторію та падає за кілька десятків метрів від майданчика. Знали й про катастрофу, яка сталася при запуску ракети серії «Р-16». Тоді, вибухнувши на старті, вона поховала під своїм смертоносним вогнем не лише весь майданчик з усім обладнанням та технікою, а й більше вісімдесяти людей, серед яких і маршала Радянського Союзу, головнокомандуючого ракетними військами стратегічного призначення Нєдєліна. 
Був випадок, коли на старті вибухнула ракета серії «Р-9». Тоді загинуло вісім чоловік… 
 Втім, неполадки неполадками, а головне - не впадати в паніку, взявши себе в руки, триматися до кінця. У серпні 1962 року вперше у світі було виведено на орбіту космічний корабель «Восток-3». Пілотував його льотчик-космонавт Андріан Ніколаєв, а через добу -- «Восток-4» з льотчиком-космонавтом Павлом Поповичем. Це був перший груповий політ космічних кораблів, який продовжувався 70 діб. У космосі літали космічні кораблі, стартували одна за одною балістичні та стратегічні ракети, а солдати моєї Чернігівщини разом з іншими будували ангари і локатори, монтували пускові майданчики, трамбували тисячі кілометрів пустельних доріг щебенем та бетоном, заглиблювалися в глибину котлованів на казахстанській землі добре усвідомлюючи:все, що вони роблять -- потрібно Батьківщині…
 Було всього -- і радощів, і сліз, і прикрощів, і негараздів. Не було меж нашому щастю, коли 14 серпня 1963 року був запущений «Восток-5» з космонавтом на борту Валерієм Биковським. А через два дня на орбіту вивели космічний корабель «Восток-6», який пілотувала перша жінка-космонавт Валентина Терешкова. Світ знову був вражений досягненнями нашої держави. Ми ж, звичайні солдати, будучи свідками, а заодно й учасниками тих визначних подій, чесно виконували свій військовий обов’язок. Знали одне: старт кожної ракети увічнював не лише працю вчених, конструкторів та інженерів, а й багатотисячний загін військових будівельників, котрі за надзвичайно короткий проміжок часу змогли побудувати такий могутній стартовий комплекс. 
Всі, хто працював у КБ поруч з Сергієм Корольовим, ті, хто робив монтаж космічних кораблів та ракет, хто безпосередньо натискав на кнопку «Пуск», і навіть ми, будівничі стартових майданчиків та ангарів для ракет, звичайні носівські хлопці -- Віктор Литвиненко, Віктор Клюєв, Валентин Ляшенко, інші мої земляки-чернігівчани-- ми також можемо нині з гордістю сказати, що також були на передньому рубежі освоєння космічного простору. Так, ми були першими. І тим пишаємося.
Віктор ЖМИХОВ. 
м. Кривий Ріг.

«Носівські вісті» №16(9192)


Переглядів: 231 | Додав: Адмін | Теги: спогади, Байконур | Рейтинг: 0.0/0
теги
Календар
«  Квітень 2011  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
    123
45678910
11121314151617
18192021222324
252627282930

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання
Реклама
Лучшие авто по актуальным ценам
Пошук
Годинник
Статистика
Счетчик PR-CY.Rank
PR-CY.ru
 



Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Архів записів
 
 
О. Кононенко © 2008-2016