КОБЗАРІ ніколи не просили милостиню - 23 Вересня 2010 - "Носівські вісті" - Сайт відділу
 
Меню сайту
Наше опитування
Як ви оцінюєте роботу Носівської РДА
Всього відповідей: 23
Банери

Носівські сайти
Погода
Погода Носівка Прогноз погоди у Чернігові Прогноз погоди у Києві
"Носівські вісті"
Головна » 2010 » Вересень » 23 » КОБЗАРІ ніколи не просили милостиню
14:13
КОБЗАРІ ніколи не просили милостиню
Серед самобутньої культури українського народу кобзарське мистецтво посідає особливе місце. Кобзарі здавна шанувалися в Україні, їх називали народною совістю. Послухати пісні та думи під звуки чарівного інструменту збиралося чимало людей. Минули десятиліття поневірянь та забуття кобзарства, і нині воно поступово повертається в Україну. «Кобзарство у нас зовсім не архаїчне», — так говорить чернігівський кобзар-лірник Василь Нечепа. Він — народний артист України, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка. Такого визнання ще не мав жоден кобзар за усю багатовікову історію України. 1 вересня цього року він відзначив своє 60-річчя. Отож, віншуючи Василя Григоровича з ювілеєм, пропонуємо інтерв 'ю з нашим уславленим земляком.
— Василю, ти своє кобзарство розпочинав у Чернігові, у філармонії...
— Але до цього я пройшов свої «університети». Моїм першим вчителем був Олександр Сапіга, далі — Чернігівське музичне училище, де я був у класі Леоніда Пашина — готувався стати співаком і хоровим диригентом. Потім хор «Десна», військовий ансамбль групи Радянських військ у Німеччині. І, нарешті, двадцять три роки я провів у філармонії... Як артист філармонії я вперше побував за кордоном — у США. Було це двадцять років тому. А невдовзі від- , відав Західну Європу та Австралію. Виступе. А згодом заснував Фонд допомоги дітям Чорнобиля. Всюди, де я бував, пояснював тамтешній діаспорі: ми діти однієї матері — України, задля цього повинні гуртуватися, нам треба подолати і спільне лихо — Чорнобильську біду. Я давав безліч концертів, співав «Пісні з берегів зачарованої Десни»,
а вони, представники різних гілок діаспори, збирали гуманітарну допомогу. За десять років привіз із-за кордону сотні тонн ліків, обладнання, апаратуру.
Відвідав США і чотири роки тому. Але виступав не тільки перед діаспорою, а, перш за все, американцями, студентами Стендфордського університету з концертною програмою «Історія прадавньої держави України у її піснях». Звучали українські народні та козацькі пісні, думи, канти, псалми, велися задушевні розмови про минуле і майбутнє України. Американці — дуже молода нація, і вони особливо цікавилися розповіддю про музичні інструменти із кісток мамонта, знайденими сто років тому під час археологічних розкопок Мезинської стоянки, що у сучасному Коропському районі. Уявляєте, їм аж п'ятнадцять тисяч років! Американців також дивували розповіді про трипільську культуру. їм важко було зрозуміти, що ми такі прадавні... Я побував, до речі, не тільки на американському і австралійському континентах, співав і на Камчатці, і серед тамільського населення Індії, і в Об'єднаних Арабських Еміратах, і, звісно, у країнах Західної Європи. Власне кажучи, експортую пісенне мистецтво Чернігівщини по всьому світу.
— У трьох губерніях — Полтавській, Харківській та Чернігівській, у середині XIX століття, налічувалося кілька сот кобзарів. Визначними виконавцями Історичних пісень І дум були Іван Стрічка Із села Березівка теперішнього Талалаївського району, Андрій Шут із Олександрівки Корюківського району, Андрій Беш-ко з Мени, Іван Романенко з Борзни, І, звісно, Остап Вересай Із села Калюжниці Срібнянського району... Ти теж себе вважаєш представником
чернігівської старосвітської кобзарської школи. Хто був твоїм учителем гри на кобзі?
— Колись письменник та актор Гнат Хоткевич говорив, що найстарішою у порівнянні з Харківською та Полтавською школами, була старосвітська Чернігівська. Найвідомішим її представником був Терентій Пархомен-ко (1872-1911) з Волосківців Менсько-го району. Він значно вдосконалив свій музичний інструмент і справив тим самим вплив на сучасну українську музику. Ось і кобза, на якій я граю, зроблена за кресленнями і на зразок інструмента легендарного Терентія. Настроєна діатонічно, на 7 бунків і 16 приструнків, зі специфічними півтонами перемикача, які дозволяють швидко перестроюва-ти кобзу з однієї тональності в іншу. А навчив мене грати на кобзі Олександр Корнієвський (1889-1988).
— Про цього Страдіварі з лісової Корюківки спільно із письменником Миколою Шудрею кілька років тому ви написали книжку...
— Книжка називається «В рокотан-ні-риданні бандури». Біля її витоків стояв Український фонд культури. І я дуже дякую її голові — відомому українському поету Борису Іллічу Олійнику — і за книгу, і за те, що мене висунули на Шевченківську премію.
Я приїхав до Корюківки, коли Олександру Самійловичу уже йшов 94-й рік. З недовірою сприйняв він мене: мовляв, заїжджали уже до мене всякі... Та зрештою розговорилися... Він багато мене навчав, розказував і показував, ще й кілька пісень заспівав...
Нещодавно виповнилося сто років, як заграла перша бандура, виготовлена Корнієвським для свого земляка — кобзаря Терешка Пархоменка, якого ми вже згадували. Тоді ж подарував таку ж бандуру і композиторові Миколі Лисенку. Загалом же на рахунку майстра близько 180 подібних шедеврів. Він, окрім бандур, своїми руками виготовляв скрипки, ліри, гітари, арфи, мандоліни, балалайки, цимбали... Прикро, що майже чверть століття Олександр Самійлович провів не по своїй волі у Сибіру.
— Нині ти працюєш над новою книгою, хочеш випустити словник кобзарської мови...
— Справа в тому, що кобзарська мова —мова лебійська, вона як код для непосвячених. Про що сліпі розмовляли (а такими були майже всі кобзарі у давнину), ніяк не могли довідатися царські жандарми. «Добридень, діду» на їхній мові означало «Кудень клеви ле-бінь». Мову кобзарів досліджували Пантелеймон Куліш та Микола Лисенко, тоді вже була вона призабута... Зрештою, не кожен музикант міг називатися кобзарем. До речі, і милостиню кобзарі ніколи не просили, хоч жили важко, інколи на вечір не було і шматка хліба. А книжка «Підвалини», про яку ти говориш, виходить цього року, у ній шістсот сторінок. Зокрема, там буде і про мій багатющий родовід. Про нього йдеться й у статті «Вісті від прапрадідів», яку в наступному номері друкує журнал «Архіви України». Я перечитав силу-силенну архівних книг. Значну допомогу мені надавали перший заступник голови Держархіву України Ірина Матяш та директор обласного Держархіву Раїса Воробей. Але про це я розповім трохи пізніше.
— Ти виконавець не тільки старих пісень, ти співаєш і сучасні пісні. Ось уже двадцять років звучить пісня «На Чорнобиль журавлі летіли»,
написана особисто для тебе композитором Олександром БІлашем І поетом Дмитром Павличком.
— Я з цією піснею об'їхав півсвіту. Це, зрештою, пісня про мого батька. Він помер через півмісяця після Чорнобиля. Тоді якраз над нашим двором летіли гуси з вирію...
— У чому суть твоїх слів, що кобзарство у нас не архаїчне?
— Кілька років тому у нас з'явилася кобзарська спілка. Грати на кобзі та бандурі вчать у музичних школах, училищах, університеті культури і у консерваторії. Я причетний до заснування у Чернігові гурту «Соколики», яким керує заслужений працівник культури України Валентина Іщенко. У мене, до речі, і діти бандуристи.
— Василь Нечепа не просто кобзар, а ще й лірник. Окрім тебе, я бачив ліру понад двадцять років тому
на козацькому святі у Батурині, у Антона Гнатовича Штвпи, незадовго до його смерті...
— Я вчився грати на лірі у Корнієв-ського, у Штепи теж. Останній був дуже унікальний чоловік. Маю колісну ліру, яку мені на замовлення зробили майстри Мельнице-Подільської експериментальної фабрики музичних інструментів, що на Тернопільщині. За взірець вони взяли стародавню українську ліру, але витворили оригінальну хромантичну клавіатуру. Це дає можливість грати у мінорі і мажорі без пере-строювання. Добре, що у нас є ще лірники. Адже у Великобританії їх уже немає. Хоч товариство лірників у них є, скажімо, у Лондоні, де я бував.
— Ти живеш І працюєш у Києві, але не забуваєш про Чернігівщину...
— У мене квартира в Чернігові, але живу я в основному у райцентрі Носів-
ка — на старому дворищі, де й народився. Все життя приїздив туди, коли ще були живі мама й тато. Тепер господарюю там сам. Бо тато перед смертю наказував: «У Носівці є Нече-пина гребля, і є Нечепин гай... Не дай усьому цьому пропасти...» Мені старі люди кажуть: «Ти господарюєш, наче твій дід Іван...» Мені від цього дуже приємно. Бо дід Іван заснував колгосп, а у далекому 33-му врятував селян від голодної смерті. Тепер же у нас інший голод — духовний. Колись його намагалися тамувати кобзарі. Можливо, і зараз я та мої побратими зможуть чимось зарадити — послухати під звучання кобзи й ліри давню українську пісню. І це, можливо, зробить нас багатшими й добрішими.
Володимир САПОН.
№39(9160)
Переглядів: 296 | Додав: Адмін | Теги: Нечепа | Рейтинг: 0.0/0
теги
Календар
«  Вересень 2010  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
27282930

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання
Реклама
Лучшие авто по актуальным ценам
Пошук
Годинник
Статистика
Счетчик PR-CY.Rank
PR-CY.ru
 



Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Архів записів
 
 
О. Кононенко © 2008-2016